Всі ці факти не дають підстав звинувачувати Антона Семеновича в сталінізмі. На своєму творчому шляху він, як позапартійний, але «педагог-державник», був зобов'язаний іти на компроміси у вигляді панегіриків на адресу партії і Сталіна. І все ж треба підкреслити, що ця особистість – одна з найвидатніших постатей світової педагогіки, яку не можна відмітати як частину радянської тоталітарної системи.

Минуло майже вісімдесят років відтоді, як наша школа стала називатися трудовою політехнічною. За цей час в організації трудового виховання школярів було багато здобутків, проте були й помилки, оскільки школи не були самостійними, а залежали від єдиних жорстких вимог адміністративно-командної системи управління народною освітою. І Антонові Семеновичу Макаренку, який віддав шістнадцять років свого життя роботі в колонії ім. М. Горького і комуні ім. Ф. Е. Дзержинського також доводилося пристосовуватися до обставин, що диктувалися зовні.

У колонії ім. М. Горького А. Макаренко визначав трудовий принцип з потреби подолання, головним чином, нестатків. Праця тут виступає в ролі способу виходу з них. Саме ця обставина й диктувала форми колективної праці. А це:

зведені загони – тимчасові органи, що складалися з вихованців первинних загонів для спільного виконання невідкладних робіт (наприклад, сезонних робіт у сільському господарстві. Тут пробують сили на різних посадах усі вихованці). Умови роботи таких загонів – чіткий графік роботи і відпочинку. [18, – С. 147]

Важливу роль у розвитку господарської й фінансової самостійності комуни ім. Ф. Е. Дзержинського, в складі якої нараховувалося 150 осіб, відіграло запрошення досвідченого фахівця С. Когана на посаду завідувача виробництва, а також одержання в будівельному інституті авансу на суму 50 тис. карбованців. Завдяки успішній праці вихованців у столярних майстернях через півроку комуна вже мала 200 тис., а через рік – 600 тис. карбованців чистого прибутку.

Становлення й розвиток дитячої виробничої праці в комуні відбулися за три етапи.

І етап (1927 – 1929) – праця в майстернях (слюсарна, деревообробна, швейна, взуттєва). Майстерні мали тенденцію до розвитку серйозного виробництва. Основним їх завданням, як зазначав А. Макаренко, було збереження загального ділового рівня з застосуванням стандартизації. Навчання велося за предметною системою під керівництвом інструктора виробничого навчання (навчальна робота стає виробничою). У майстернях виготовляли вироби для власних потреб комуни (навчальні роботи з програми) та виконували замовлення різноманітних організацій.

У промисловій майстерні працювали наймані робітники на основі суспільної оплати, а комунари старшого віку, які мали кваліфікацію 2-го розряду, ставали підручними в робочих бригадах. У швейній майстерні 12 дівчат працювали по 3,5 год. на день. Їхнє завдання – пошиття білизни та костюмів для вихованців комуни і виконання замовлень. У взуттєвій майстерні навчалися діти молодшого віку. Згодом її було закрито через непривабливість роботи для вихованців. Для комунарів молодшого віку було організовано вільну універсальну майстерню. У ній підібрано матеріали й інструменти для роботи з деревиною, металом, шкірою, гіпсом, картоном тощо. Виробничого нахилу не було. Виготовляли іграшки, моделі, деталі, невеликі речі комфорту. Мета роботи в цій майстерні – виявити інтереси, здібності, забезпечити можливість проявити себе у вільному трудовому процесі, привчити дітей до відповідальності, ознайомити їх з новими видами й способами праці.

Усі майстерні були кустарними. «Близька перспектива праці» – заробити гроші на поїздку до Москви. «Далека перспектива» – перетворити кустарні майстерні на велике промислове підприємство. [18, – С. 147]

В основі організацій дитячого колективу лежав виробничий принцип: усіх дітей було розподілено на виробничі загони, склад яких залежав від кількості робочих місць у тій чи тій майстерні. Виробничі ланки – це бригади, на які розподілено загони. На чолі кожного загону – бригадир, якого обирали на три місяці. Рада командирів – орган самоуправління. Молодші вихованці входили до трьох запасних загонів, які працювали на самообслуговуванні.

Етапи реконструкції комуни: кустарні майстерні, цехи напівкустарного виробництва, технічно оснащений завод.

Вимоги до педагогічного змісту праці учнів у майстернях:

1) чергування фізичної й розумової праці, розвиток природних потреб здорового організму, вироблення цінних психофізіологічних якостей – влучності, координації рухів;

2) наявність колективної перспективи;

3) швидкість досягнення результатів та їх відчутність;

4) набуття спеціальних робочих навичок, умінь, здобуття знань з технології та організації виробництва;

5) задоволення своїх потреб завдяки власній праці, виховання впевненості в майбутньому матеріальному благополуччі, яке досягається через уміння працювати;

6) праця всіх, хто навчається, повинна виходити далеко за межі самообслуговування й задоволення особистих потреб;

7) робота має бути різноманітною й сприяти різнобічному розвитку комунарів. [18, – С. 147]

ІІ етап (1930–1931 рр.) – праця в цехах напівкустарного виробництва комуни ім. Ф. Е. Дзержинського (механічний цех, слюсарно-токарний, машинний цех деревообробних матеріалів, складальний цех деревообробних майстерень, цехи ливарний, нікелювальний, швейний).

На цьому етапі праця є вже не способом виходу з нестатків, а засобом окупності не тільки шкільного виробництва, а й усіх витрат на шкільне й позакласне життя колективу, джерелом початкового нагромадження капіталу. А. Макаренко був упевнений, що досягти такого виробництва без першого етапу, а також без розподілу праці й виробничого плану було б неможливо. Розподіл праці давав змогу,