За такого підходу, вважає австрійський психолог В. Франкл, людина постає як суб'єкт, котрий лише проектує свій світ, який у всіх своїх «проектах світу» виражає щоразу самого себе, тому крізь цей спроектований «світ» видно повсякчас тільки його самопроектуючий суб'єкт. «Проект світу, – вважає він, – в дійсності є не суб'єктивним проектом суб'єктивного світу, а фрагментом об'єктивного світу. Іншими словами, світ – це істотно більше, ніж простий вияв мого буття». [4, – С. 103]

Щодо прийняття рішення людське буття повністю обумовлено тією обставиною, що «вимога, яка виходить із ситуації, якщо вона зачіпає особистість, адресується цій особистості, а не виходить з неї самої механізмом простого самовираження, експресії або проекції в світ». І далі В. Франкл додає: «Адже... якщо переконати мене в тому, що я вже є (і завжди був) тим, ким я повинен стати, то я звільняюся від тягаря вибору, я позбавляюся потреби повсякчас вирішувати, які з можливостей я маю відхилити, залишивши їх нереалізованими, а які з них я маю увічнити, реалізувавши їх».

Наприклад, Сократ не приховував, що поряд з іншими можливостями в ньому було закладено можливість стати злочинцем. Це говорить про те, стверджував В. Франкл, що «справа не в здійсненні якихось можливостей, а навпаки, у здійсненні потреби, того єдиного, що потрібне. Справа в тому, щоб прагнути завжди не можливості, а потреби». [4, – С. 103]

Сказане якнайліпше стосується виховної роботи А. Макаренка, в якій він виявляв свою гуманістичну позицію. Якщо підходити до важких дітей з установкою про неможливість змін у природі людини, то їх треба було б залишити на цьому рівні розвитку. Макаренко ж створював ситуацію, що вимагала від них «потрібного» і таким чином розвивала позитивні можливості, про які вони не знали.

«Якнайбільше поваги до людини, якнайбільше вимог до неї», – в цій тезі А. Макаренка міститься гуманістична сутність його педагогіки.

3.1.Дж. Морено І А. Макаренко про соціометрію взаємин у групі

Основи соціометричної системи і мікросоціології було започатковано в 1908–1925 рр. Їх засновником був відомий американський соціолог, соціальний психолог, психіатр Джекоб Леві Морено (1892–1974). «У бурях і натиску Першої світової війни, – писав він, – мене заполонила ідея соціометрії як єдиного шляху до нового порядку в суспільстві». [7, – С. 189]

Принципи соціометрії за Морено відбивають вияв внутрішніх потягів (притягання і відштовхування) між людьми, їхніх взаємних чи однобічних симпатій, антипатій, індиферентних чи байдужих стосунків. Ця наука дає змогу добирати в групу найбільш підхожих один одному індивідів для оптимального співробітництва та зменшення конфліктів і психічної напруженості.

Дж. Морено зачепив чималу кількість соціальних проблем, дослідив важливі аспекти психології малих груп і первинного колективу, зокрема, чітко окреслив емоційно-почуттєві взаємини в групі та їх регулювання.

Соціометрія для Морено – це не лише метод, а й методологія. На його думку, вона є таким синтезом психоаналізу й гештальтпсихології, який дає змогу розглядати гештальт (образ) не відокремлено від творця і акту творчості, а в зв'язку з дією чи діями, які його зумовлюють, тобто з дотриманням принципу взаємозв’язку між предметами і явищами.

Висновки Морено про практичну доцільність соціометричних методів мають реальну основу. За його розрахунками, в школах серед 1 млн. дітей можна виявити 140 тис. соціометрично «необраних». З контингенту учнів у пансіоні Гудзона, де Морено проводив соціометричні дослідження, з 505 дівчат віком від 12 до 21 року 58 (11,8%) виявилися «ізольованими» або «ізольованими і знехтуваними». Крім того, виявлено 358 пар взаємного відторгнення і 139 різнорідних або ж «нерівних» пар. Знаючи загальну кількість учнів у США і вказаний відсоток, можна, на думку Морено, визначити кількість «ізольованих» чи «ізольованих і знехтуваних» учнів у національному масштабі. [7, – С. 189]

Дані, одержані в результаті емпіричних соціометричних досліджень Морено, можна зіставити з тими, що одержав А. Макаренко, використовуючи аналогічні методики під час формування свого колективу. У лекції «Педагогіка індивідуальної дії», прочитаній 16 січня 1938 р. співробітникам Наркомосу РРФСР і опублікованій в «Учительской газете» № 6 від 7 січня 1941 р., педагог зазначав, що колектив з різновікових вихованців за принципом «взаємного бажання» цілком природний і потрібний. Він використав цей принцип організації первинного колективу, поєднуючи в ньому представників різних груп і бригад.

Загони в комуні складалися з об'єднаних вихованців (10–12 осіб). Проте в колективі залишались діти, з якими ніхто добровільно не хотів об'єднуватися. Серед 500 хлопчиків нараховувалось 15–20, або 3–4%, таких «ізольованих». Дівчаток, з якими ніхто не бажав об'єднуватися в первинний колектив, було менше: зі 150 – всього 3–4 (2%). Цю особливість Макаренко пояснював тим, що хлопчики принциповіші за дівчаток і подекуди впадають у крайнощі, не бажаючи приймати у свій колектив когось іншого. Дівчатка ласкавіші, більш оптимістичні, завжди відгукуються на переконання і швидше погоджуються прийняти до себе людину, щодо якої існують певні сумніви і упередження.

Морено і Макаренко працювали в «закритих спільнотах» учнів. Їхні результати одержано майже на однаковій вибірці – відповідно 505 і 500 осіб. Але питома