2. Участь у громадському житті школи: які громадські доручення має, ставлення до їх виконання, почуття честі класу й школи; участь у роботі комсомольської організації.

3. Становище учня в дитячому колективі: участь у роботі класного колективу, авторитет у класі та школі, зміст і характер дружби і товариські відносини.

4. Заходи поліпшення виховання та формування громадської спрямованості учня.

Д. Характерологічні особливості учня

1. Темперамент і особливості емоцій. Риси темпераменту, які виразно виявляються в учня; загальна рухливість або збудливість чи млявість, врівноваженість, загальмованість, жвавість, невтомність. Особливості емоцій: емоціональна вразливість, байдужість, сила і стійкість почуттів, їх змінюваність, зовнішній прояв. Дійовість почуттів, змістовність їх, ставлення до мистецтва, природи, почуття охайності.

2. Риси, що характеризують ставлення до інших, до самого себе, до своїх обов'язків: чуйність, уважність, щирість, скромність, стриманість, ввічливість, вимогливість до себе, критичність, самокритичність, почуття власної гідності; негативні риси — брутальність, розв'язність, самовпевненість, зарозумілість, пригніченість, невпевненість у своїх силах; розвиток почуття обов'язку, відповідальності; діловитість, чесність, правдивість.

3. Розвиток вольових рис характеру: стійкість цілей, намірів у вчинках; наполегливість, вміння переборювати труднощі, витриманість, рішучість, самостійність, організованість, впевненість у своїх силах.

4. Заходи для виправлення вад і поліпшення виховання почуттів, темпераменту, характеру учня.

Більшість видів роботи і методів, передбачених цією програмою, добре відомі класним керівникам. Але не всі використовують їх. Для успішного керівництва самовихованням учнів необхідно ґрунтовно спостерігати за ними найбільше в плані останнього психологічного розділу наведеної вище програми. Риси, які вказані там, треба повсякденно відшукувати у кожного учня, вивчати їх типовість, оцінювати: чи випадкові і нетипові вони для нього, чи, навпаки, стійкі і тенденційні. У центрі уваги педагога має бути не лише загальний стан класу, не тільки контролювання зовнішнього порядку, а й глибоке і систематичне вивчення своїх вихованців, чітке розуміння того, що являє собою кожен з них, куди спрямовується його особистість. Це все наштовхуватиме педагога на пошуки шляхів до позитивного виховання, одним з яких є впровадження самовиховання як найважливішого резерву виховання.

Допомога учневі у складанні особистої програми має спиратися саме на педагогічні спостереження. Крім самопізнання і врахування думок товаришів про нього, школяр має дістати найглибшу і об'єктивну оцінку від педагога. Обґрунтованість її залежить від уміння педагога дати правильний психологічний аналіз особистості учня, уміння відшукувати пагони глибоких і малопомітних, на перший погляд, вад в його поведінці, які, в свою чергу, залежать від недоліків характеру і темпераменту. Об'єктивний, ґрунтовний аналіз особистості учня важить більше багатьох неконкретних етичних бесід. Коли класний керівник чи педагог звернеться до учня: “Можливо, ти знаєш, що я спостерігаю за тобою кілька років. Чи не хочеш, щоб я зараз розповів усе про тебе — що в тобі доброго, що є негативного?”— він охоче вислухає все сказане педагогом, і це матиме для нього велике значення.

Допомога учням у складанні особистої програми самовиховання, веденні щоденників, налагодженні самоконтролю та взаємоконтролю базується на тривалих спостереженнях учителя, використанні різноманітних засобів для пізнання справжніх думок школярів.

У керівництві самовихованням старшокласників певну користь дають такі прийоми, які допомагають додержувати і контролювати взяті самозобов'язання. О. Висоцький (Курська школа-інтернат № 1) розповідає про один з практичних прийомів контролю, здійснюваного колективом. Всі учні на початку чверті пишуть самозобов'язання і вкладають їх у конверти. У кінці чверті, на учнівських зборах конверт розрізується самим учнем, він уголос читає свої зобов'язання, а клас оцінює, як він їх виконав '.

Є багато інших прийомів індивідуального керування самовихованням учнів. Наприклад, занотовування вчинків, консультації педагогів для учнів з психології, залучення комсомольських груп до контролю за ходом самовиховання.

Проте не можна обминути того, що в керівництві самовихованням зустрічається багато труднощів. Здебільшого вони стосуються перевиховання тих підлітків чи юнаків, які мають негативні тенденції поведінки і взагалі поводять себе “назло” вихователям. Причини порушень шкільної дисципліни мають дуже складну класифікацію. Але беззаперечним є одне — у більшості випадків вони витікають з вад характеру, негативного впливу спадковості або є продуктом педагогічного “браку”, що “тягнеться” ще з молодших класів. У VIII-IX класах частина дітей “переростає” свої хиби, стає серйознішою, починає нормально вчитись і поводити себе. Та в житті є чимало випадків, коли таке виправлення не настає — з учня виростає правопорушник.

Самовиховання тоді дає максимальний ефект, коли ним охоплено не тільки кращих учнів, а й категорію “складних” підлітків і юнаків. Воно може відвернути їх від хибного шляху. Такі учні позитивно сприймають новий підхід до них — те, що їх перестають вважати найгіршими, що про них не говорять: “У сім'ї не без виродка”, і, якщо в них є сила волі, вони старанно працюють над собою. Кожний успішний крок по перевихованню цих учнів, залучення їх до самовиховання — педагогічна перемога.

Практика роботи багатьох вдумливих директорів і класних керівників знає безліч випадків, коли вдавалося відвернути молоду людину від хибного шляху. Але іноді вона “тримається” тільки до закінчення школи, а там знову береться за своє, бо починає діяти так звана “необмежена воля”. Рецидивність поганих вчинків, повернення до них стає мірилом життя таких людей, яке відтепер практично ніким не контролюється. Людину “заносить” то в один, то в другий бік — і тоді доводиться витрачати багато зусиль, щоб урятувати її. В основному