Батьки, вчені, педагоги, психологи часто замислюються над тим, чому діти прагнуть повторювати або наслідувати щось погане (наприклад, почуте лайливе. слово чи поганий вчинок). Чому навіть підкоряючись вимогам старших не робити того чи іншого негідного вчинку, зберігають його в пам'яті? Причому, простежується певна закономірність: якщо з боку батьків, інших дорослих немає тиску, вони можуть послухатись, якщо ж їх вмовляти, наполягати на чомусь – дитина обов'язково виявить впертість і підкориться тільки під примусом. Чому, особливо в періоди вікових криз, діти на будь-яке "так" дорослого поспішають відповідати своїм "ні" і – навпаки? Я.Корчак пояснював це "одним із виявів внутрішнього опору спокусам, що йшли зсередини, а могли прийти ззовні". Саме гіпотезою про закон антитези він пояснював різноманітність парадоксальних реакцій на виховні заборони і тому пропонував батькам (вихователям) утримуватися від надмірного тиску на дитину навіть з найкращих намірів.

На характер дитини, її емоційно-пізнавальні структури великий вплив має психологічний клімат сім'ї. Її нестабільність, конфліктні ситуації можуть спровокувати патологічний розвиток характеру дитини. Саме за таких умов вона набуває негативного досвіду спілкування, оскільки постійно є їх свідком і відчуває на собі ворожі, недружелюбні стосунки між батьками і, що не менш актуально, – втрачає віру (оскільки не має такого досвіду і розуміння) в можливість існування дружніх і ніжних взаємин. До цієї проблеми у своїх дослідженнях звертався також В.А.Сисенко у праці "Супружеские конфликты".

Суть негативного досвіду для дитини, яка проживає в конфліктній сім'ї, полягає в тому, що вона зростає в неузгоджених вимогах батька й матері. Отриманий досвід з часом дає змогу їй маніпулювати ними, а сама дитина часто залишається бездоглядною і безконтрольною, не засвоює багатьох загальноприйнятих моральних норм. Суперечливі умови виховання впливають на психіку дитини, отже зростає ризик нервово-психічних захворювань, знижується здатність дитини до адаптації, вона часто перебуває під впливом (або дією) сильної психологічної травми або під впливом негативних емоцій. Не менш негативним наслідком є і те, що у дитини формуються суперечливі почуття до своїх батьків, інколи ворожі до одного з них.

У дитячій психіатрії (Г.Є.Сухарєва) формування агресивно-захисного типу поведінки дітей із підвищеною збудженістю також пов'язують із суперечливим і принижуючим вихованням у сім'ї, а формування пасивно-захисного типу поведінки, для якого характерні загальмованість, невпевненість і залежність, – із деспотичним (жорстоким) вихованням.

У цілому проблема педагогічної доцільності змісту, форм і методів сімейного виховання залишається актуальною практично для кожної сім'ї, оскільки батьки завжди стоять перед вибором того, що і як робити зі своєю дитиною. Інша справа – не кожний із них знає і має те, з чого можна вибирати; не кожний докладає зусиль до пошуку оптимальних варіантів особистісної й особистісно зорієнтованої поведінки, намагається аналізувати виховні ситуації та результати своєї виховної діяльності, щоб у майбутньому не повторювати допущених помилок; не кожний дослухається до порад фахівців, чужого позитивного досвіду та намагається виявляти творчість у користуванні методами впливу. Як результат, у повсякденному житті зустрічаються численні приклади педагогічне недоцільного поводження з дітьми.

На доказ вищесказаного, наведемо приклади сімейного виховання дошкільників, які батьки дитини вважають абсолютно доцільними: діти в 4–5, навіть 6 і 7 років не мають постійних трудових доручень ("ще напрацюються"); чотирирічні діти проводять біля телевізора щовечора (якщо відвідують дошкільний заклад) понад 1–2 год., якщо ж не відвідують і весь час перебувають вдома, або у вихідні дні – 3–4 год., чи навіть більше; репертуар телепередач часто не відповідає вікові дитини: більшість дошкільників, як не дивно, полюбляє телесеріали для дорослих, хоч у їх змісті практично не орієнтуються; діти-дошкільники дуже мало, або й зовсім не слухають радіо, практично не знають дитячих радіопередач; улюблені іграшки багатьох дітей (особливо хлопчиків) – пістолети, петарди, що оглушують перехожих, автомати, танки та інші засоби насилля і саме батьки купують їх дітям, мало читають книг, не проводять бесіди за їх змістом, а переважно розповідають казки; практично не ведеться мова про виробничу діяльність батьків, їхні професійні інтереси; батьки мало граються з дітьми, не цікавляться їхніми настроями і проблемами; недостатньо залучають до спільних і посильних справ, до розмов щодо розподілу сімейного бюджету, обмежують дітей у самостійності вибору; розмовляють мовою, яка нагадує "сюсюкання" тощо. Чи можна таку організацію сімейного життя дитини дошкільного віку вважати доцільною? Звичайно, ні. Особливо це стане зрозумілим з часом. Але перевиховувати буде значно складніше, ніж виховувати.

Для кожного виду діяльності стосовно можливостей психології і фізіології дитини існує найсприятливіший період їх розвитку. Якщо ж його втратити або недооцінити – годі сподіватися на компенсацію затрачених зусиль, які докладати-муться у майбутньому для вироблення у дитини необхідних навичок, умінь, звичок, рис характеру. Внаслідок педагогічної недоцільності щодо створення умов дитині для вчасного і повноцінного розвитку можна також спровокувати надалі її відставання у навчанні, взагалі у накопиченні знань, відставання у фізичному розвитку та, як уже зазначалося, перенапруження емоційної сфери.

Особливо впливає на нервову систему дитини, на становлення її як особистості нестабільність або напруженість сімейного середовища. В.М.Сатир виділяє такі типи сімей:

1) домінуючий чоловік – підвладна дружина;

2) домінуюча дружина – підвладний чоловік;

3) відкрита боротьба або співробітництво;

4) ізоляція.

Дитині у такій системі взаємин місця немає. Тим часом, як батьки