великими здібностями в області математичних наук і просторової уяви, які більш вільні в своїх ініціативах. У дітей з високими творчими здібностями відносини з батьками звичайно не є авторитарними, і немає надмірної опіки. Частіше за все батьки таких дітей заохочують їх безпосередність і впевненість в собі. У сім'ї ціниться почуття відповідальності. Всі ці якості надзвичайно важливі для розвитку творчих здібностей. Дослідники, однак, зазначають, що в таких сім'ях (на відміну від тих, де у дітей більше розвинені інтелектуальні здібності) часто спостерігається певна емоційна дистанція і навіть холодність, яка може дійти до глибокого розладу між батьками, хоч це і не приводить до ворожості по відношенню до дітей або зневаги ними [24, 338-352].
Дослідження вітчизняними психологами обдарованих дошкільнят і їх сімей не підтверджують і не спростовують висловленої У. Бінгом гіпотези; можливо, це пов'язано з тим, що в дошкільному віці ще важко розділити дітей на «інтелектуалів» і «творчих», оскільки інтереси ще не визначені.
Важливим аспектом, на який звертають увагу дослідники сімей розумово обдарованих дітей, є відношення батьків до дитячої обдарованості. Людина, а особливо дитина, взагалі схильна дивитися на реакції навколишніх її людей (батьків, близьких, вчителів і в залежності від них оцінювати себе, будувати свою поведінку, систему цінностей і спрямувань. Підтримка дорослих, і передусім батьків, веде до закріплення у дитини тих або інших форм поведінки і відкидання інших, що не схвалюються ними. Обдарована дитина особливо чуйно сприймає це, тому реакції батьків на її просування будуть визначати, чи розвиватися її здібностям чи ні, чи стане вона рухатися уперед або спробує «сховати» свою неординарність, стати «як всі» [24, 338-352].
Аналіз досліджень зарубіжних і вітчизняних психологів приводить до виділення кількох типів відносин батьків до обдарованості: негативної, що ігнорує і позитивної.
Частина батьків не бажає визнавати неординарність, талановитість своєї дити-ни або навіть негативно відноситься до неї, вони заявляють: «Я не хочу, щоб моя ди-ти-на була обдарованою, нехай краще буде нормальною, як всі». Причиною такого від-но-шення може бути антиінтелектуалізм суспільства, недовір'я до розумників, скептичне відношення до тих, хто виділяється з середнього рівня (Р. Хофстедер, Б. Блум).
Інші батьки ігнорують ранні вияви винятковості у дітей і уникають вголос обговорювати їх чудові здібності. Це відношення батьків може надати небажаний вплив на обдаровану дитину. Не звертаючи уваги на її таланти, дорослі насправді своєю поведінкою кажуть: «Твої здібності нас не радують, і цей аспект твоєї особистості нас не цікавить».
У разі негативного або ігноруючого відношення до обдарованості з боку батьків дитина робить висновок, що важливіше усього на світі – не виділятися (J. С. Gowan, E. R. Тоnаnсе, J. Khatena). Тоді вона починає приховувати свої здібності. При певних обставинах це може негативно впливати не тільки на розумові здібності, але і на особистість, що складається. Тривале придушення інтелектуальних і експресивних потреб обдарованої дитини може привести до емоційних складностей, неврозів і навіть психозів. Неврози можуть викликати періоди депресії, коли дитина не в змозі зрозуміти причини неприйняття навколишніми природних для неї тенденцій і прагнень (М. Діркс). Коли її творча енергія блокується, мислення може виявитися паралізованим. Відхід в уявний світ стирає кордони між реальністю і вимислом. Такі крайні форми депривації рідкі, але в будь-якому випадку дитина страждає від подібного відношення і знаходиться в стресовій ситуації.
Дослідження вітчизняних психологів підтверджують ці дані. Досить рідко від-мі-чається нейтральне відношення батьків до дитячої обдарованості, але коли воно ма-ло місце, діти досить гостро на нього реагували, виявляючи агресію або йдучи в свої фан-та-зії. Факти відходу дитини в свій світ описані М. Дірксом; такі форми реагу-вання з'являлися у дітей при поєднанні ігнорування їх здібностей з проблемними ситуаціями в сім'ї. Діти не просто шукали шляхи вирішення конфліктів в уявному плані, але і вистроювали цілі світи, в яких вони «існували» в шкоду реальності. Діти в таких ситуаціях настільки захоплені внутрішніми переживаннями і вибудуванням охоронних механізмів, що їх обдарованість виявляється все менше і менше.
Можна сказати, що для розвитку потреби дитини в пізнанні і обдарованості зневага, байдужість до її пізнавальної діяльності – саме небезпечне відношення. Навіть заборона творчості, як це не парадоксально, може більш позитивно впливати на розвиток дитини (у разі сильної потреби в пізнанні), ніж байдужість.
Інший варіант батьківського відношення до обдарованості можна охарактеризувати як гіперсоціалізацію. Батьки таких дітей бачать в їх обдарованості престижність, можливість самоствердження через видатні здібності своїх дітей або реалізації своїх нездійснених потенційних можливостей. Для таких батьків передусім важливо те, яких результатів добивається дитина, чи можна розказати про них іншим, чи престижна область, в якій виявляються дитячі здібності. При цьому їх не дуже цікавлять інші сторони розвитку. Вони водять дітей в самі різноманітні кружки і студії, не піклуючись про те, чи здатна дитина витримати таке навантаження, чи потрібні їй ці заняття.
Понадміру завантажена дитина швидко втомлюється і не може добиватися високих результатів. Підвищені вимоги батьків часто приводять до того, що власні досягнення починають оцінюватися дитиною по дорослих мірках і не задовольняють її, заподіюючи непотрібний біль і переживання, знижуючи її самооцінку і віру у власні сили. Якщо очікування дорослих дуже великі, а дитині важко весь час відповідати їм, вона буде сприймати себе невдахою в очах батьків і, відповідно, в своїх власних.
Було помічено (J. Freeman), що зайві батьківські амбіції супроводжуються високим рівнем агресивності у дітей. Зростаючи, вони
