Запитувач. Які статки мала ваша сім'я?

«Довженко». «Землі у нас було сім чи сім з половиною десятин. Земля була не дуже родюча, і тому, щоб підтримати своє натура-льне господарство, батько ще наймався в підводчики та столяру-вав». («Автобіографія».) «Хто й коли збудував нашу хату, які майстри — невідомо. Здавалося нам, ніби її зовсім ніхто й не буду-вав, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалось в ній, і то не нам, а матері,— вікна повростали в землю і не було замків. У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись,— можна? Милості просимо! Мати жалілась на тісноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще коли глянуть у віконце, так видно й соняшник, і груші, й небо». («Зачарована Десна».)

Запитувач. Про що ви мріяли, ким хотіли бути у дитинстві і в юності?

«Довженко». «Б дитинстві у мене був певний нахил до спогля-дальності. Я був дуже мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою,— реальному і уявному, що, проте, здавалося нібито здійсненним. У мене не було пристрасті до чогось одного певного. Мені здавалося, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях: <...> у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання <...> і коли-небудь потрапити в Академію художеств хоч вільним слухачем». («Автобіографія».)

Запитувач. У 1917 році вам виповнилося 23 роки. Ви вже закін-чили Глухівський вчительський інститут і викладали фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику у Житомирській ви-щій початковій школі. Багато хто з ваших ровесників брав участь у революційних подіях, підтримав різні партії (у тому числі й біль-шовиків) у їхній боротьбі за світле майбутнє. А як ви розібрались у складному плетиві політичних подій?

«Довженко». «Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різ-них книжок. Таким чином я увійшов у революцію не тими дверима».

Запитувач. Ваші юнацькі мрії поступово стали здійснюватися. Ви вчилися в комерційному інституті, згодом перейшли до архітектур-ного. Пізніше дипломатична робота — спочатку у Варшаві, потім у Берліні. Ви захоплюєтесь політичною карикатурою, вчитеся у бер-лінському художньому приватному училищі відомого художника-експресіоніста Еккеля. А як вийшло, що ви стали кінорежисером?

«Довженко». «Я почав відвідувати натурні зйомки одного одесь-кого режисера недалеко від фабрики. Те, що він робив на зйомці зі своїми акторами, було настільки погано і так безпомічно, що я відразу повеселішав. Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано і чому саме погано, значить, я не такий уже безпорад-ний. Більше того, я просто візьму зроблю краще». (Плачинда С. Олександр Довженко. — К., 1964.)

Запитувач. Восени 1939 року Західна Україна була приєднана до України. Ви разом з Олександром Корнійчуком, Петром Панчем Олексою Десняком, Миколою Бажаном та іншими письменниками і поетами приїхали до Львова, відвідали Коломию. Розкажіть про свої враження.

«Довженко». «Там латані-перелатані злидні селянські лізуть у вічі, кричать про народну нужду! Які люди талановиті, які митці, художники, різьбярі, гаптувальники! І як відчувають вони красу земну, свою працю, як прикривають від стороннього ока своє убожество, як скрашують свою нужденність своїм рукотворним мистецтвом, своїм одухотворенним трудом. А їх писанки — це ж неповторне багатство, якого немає ні в одного народу світу. Його треба берегти як безцінний скарб! Ним треба пишатися перед усім світом!» (Кобилецький Ю. З літопису життя. К., 1983.)

Запитувач. Ви пишете сценарії, ваші фільми «Арсенал», «Зем-ля», «Щорс» та інші ідуть на екранах нашої країни і за кордоном. Але кіноповість «Україна в огні» було заборонено. Як ви пережили цю заборону?

«Довженко». «Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, Бог із ними, вона все одно написана. Промову виголошено». («Щоденник».) Запитувач. Крізь усі ваші твори проходить дума про Україну, Е щедрість, красу і багатство. Що б ви хотіли передати землякам? і «Довженко». «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!

Зникни, ненависть! Щезни, убожество!» («Щоденник».) Вчитель. Довженко помер у розквіті творчих сил 25 листопада 1956 року в Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.

III. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Законспектувати статтю підручника «Син свого часу», с. 246— 250; прочитати твори О. Довженка «Щоденник», «Україна в огні», «Зачарована Десна».

Тема. |

Гнівне засудження пристосовництва, моральної хиткості, духовної спустошеності в романі Олеся Гончара «Собор».

Мета: |

показати майстерність письменника, який розкрив перед читачем негативні риси руйнівників; допо-могти учням визначитися у ставленні до таких «браконьєрів» і «юшкоїдів»; виховувати почуття любові й поваги до чесних, справедливих людей.

Обладнання: |

примірники роману «Собор».

1. Вступне слово вчителя.

У наш прагматичний час якось склалося так, що з нашої мови непомітно зникли слова, які, за всіма ознаками, повинні жити віч-но. Ми можемо спостерегти, що і в