Кажуть, що сучасність стоїть на дорозі з минулого в майбутнє, і література, особливо романістика, прагне розв'язати питання мо-ралі й етики з погляду історичного досвіду народу, оцінки й пере-оцінки духовних здобутків національної історії. Яким має бути наше сьогодні й завтра і який зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім? Література прагне дати конкретний образ прийдешнього світу — світу досконалості, доцільності, краси й людяності, вона відмовляється від несуттєвого й скороминущого, хвилинного, прагне відшукати духовні підвалини доби, утвердити закони й ідеали часу. Бо прав-дивий художник слова повинен відповідати за свою правду перед сучасниками й нащадками.

Олесь Гончар був саме таким письменником. Талант його весь час мужнів і розвивався під знаком посилення інтересу до проблем народного ідеалу людини.

«Собор» О. Гончара за жанром визначається як проблемно-філо-софський роман. Але письменника хвилюють не абстрактні катего-рії, а те, що наболіло й назріло в житті.

У романі поставлено багато питань, на які нам необхідно знайти відповіді.

(Учні відповідають на запитання, коментуючи свої відповіді уривками з роману.)

1) Символом чого виступає в романі козацький собор?

2) Кому заважає старовинний собор?

3) Хто ж він, сучасний шукач лаврів геростратових, що підняв руку на красу?

4) Чи завжди наміри Володьки Лободи злі і спрямовані проти людей?

5) Яким бачить своє майбутнє цей соціальний браконьєр?

2. Слово вчителя.

Володька Лобода — це зовсім не класичний негідник у стилі де-яких викривальних романів. Він не «відсталий керівник», що «до-пустився помилок». Він породження доби, соціальний тип, ім'я якому — браконьєр. На перший погляд, Лобода — ініціативний працівник, «ідеї обмізковувати» — його справжня стихія, він май-стер вигадувати «всі оті «кімнати щастя», вікторини, карнавали, Палац шлюбів і навіть святкові кольоретки для цукеркових коро-бок...». Або збудувати шашличну «назустріч побажанням трудящих», в масовому порядку провести День спокійного сонця чи День при-ємних думок. Він завжди у пошуках «нових форм». Може здатися, що він ніколи й нікому не бажає зла, а зовсім навпаки, старається для інших. Але чому ж його добрі наміри повертаються до людей злом? Чому він «не в той бік думає»? А все це тому, що він не працює, а імітує працю, не мислить, а вигадує. Його душа безнадій-но паралізована «наркотиком владолюбства», «героїном кар'єриз-му», він не має нічого святого у своєму серці. Ні жінки, ні дітей, ні звичаїв батьківських, ні любові, ні пам'яті... Тільки «жадоба іти по висхідній, брати штурмом Ельбруси життя». Звідки й нестримне прагнення прожектувати, «виявляти активність»: напопридумувати різних бездушних обрядів, затопити плавні, щоб створити море, чи висушити їх, щоб овочеві бази баклажанами забити. Як переко-нують людей дальші події, Лобода далеко не безневинний автор пустих прожектів. Це «єзуїт», «страшний, підступний і мстивий тип», який шукає у людей «грішок на душі», скрізь сіє зло і зерна браконьєрства. Залякує Ягора Катратого «махновським» минулим і змушує того займатися браконьєрським ловом риби для компанії нічних «юшкоїдів», красуню Єльку намагається урвати для себе браконьєрськими прийомами.

Така лободівщина — поняття загальне. Бур'ян браконьєрства проростає на пустирях людських душ, не засіяних любов'ю, вірою, потребою в красі.

Справжнім браконьєром можна назвати і колгоспного бригадира, спокусника, «що знівечів Єльчину душу», заради своєї хвилинної пртреби похитнув її світлу віру в людей. Майбутній Лобода проби-вається в душі отого хлопця, що пише листа з армії: «Січас слу-жить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнеться, пайка хватає, наїдаюся полностью, так що на здоров'я не скаржусь, плюс до цього ще й режим...». Недалеко від них відійшов і освічений технократ Геннадій, що «хизується своїм практицизмом», цікавиться тільки поліпшенням сортності сталі і майже впевнений, що сучасній людині ні до чого захоплюватися красою, вона може прожити без фресок Софії і мадонн Рафаеля.

Різні бувають браконьєри. Один глушить рибу вибухівкою, ін-ший читає заради грошей лекції про кохання, поняття не маючи, що воно таке. Є й страшніші типи. Хирлявий пенсіонер з богадільні шкрябає пером в усі інстанції, пам'ятаючи, яку силу в недалекому минулому мали такі листи. У паноптикум руйнівників Гончар від-ніс і простих «свистунів», і «ідейних», цілеспрямованих, які свідо-мо творять «царство стандарту», «дивляться на тебе», як на руду, з якої він має будь-що болванку виплавити».

Перший раз роман «Собор» було видано в 1968 році. Промайну-ли десятиліття, змінилося життя, але озирніться навкруги: вирос-ли нові «браконьєри», «юшкоїди», руйнівники. Невже цю лободу не можна знищити? Олесь Гончар своїм твором «Собор» вчить нас заповнювати свою душу красою, вірою, любов'ю, і тоді ми можемо не боятися, що заросте вона бур'янами зневіри, зарозумілості, зне-ваги до всього чистого і світлого.

3. Самостійна робота.

Учні формулюють визначення, що таке епос, його основні жанри і записують ці визначення в зошити.

Освенціму до Чорнобильської атомної». Це твір про небуденну люд-ську душу. Жінка, колишній в'язень гітлерівського табору смерті, будує атомну електростанцію.

В гігантськім реакторі долі летіли ви міченим атомом,

Щоб нам все помітити чітко, що світло на світі — з людей.

І доки мені горіти, я Вашу зорю пам'ятатиму,

І Ваше обличчя різьблене, добровійне таке, молоде.

Пам'ятатимеш не для пам'яті, а для чогось того, небуденного,

Що спалахне, як осяяння, задихнешся — не скажеш словами!

На добраніч, Маріє Яремівно! Наша Незламносте, добрий день Вам!

Скажем, як ті піонери: «Ми з Вами!