Цікаві інформації, повідомлення про будівництво, архітектуру, історію певного державного заходу допоможе дітям відрізнити прекрасне від стандартного неестетичного. Важливо, щоб учні знали, як не легко нам дістається все необхідне для щоденного життя. Як підсумок роботи можна організувати зустріч з народними майстрами, а ще краще – екскурсії в театр, кінотеатр, цирк, бібліотеку, музей. Викликати у дітей почуття гордості за свій дім, школу, за свій край, Батьківщину бажання більше знати, поглиблювати свої знання, щоб бути корисним своєму народові, вітчизні.

Коли діти набувають багато знань, то можна їх об’єднати в одну тему: «Мова мого народу». Мамина пісня, прислів’я, загадки, вірші,
легенди, це мова мого народу. Мова – найважливіша ознака кожної нації. Шляхом вивчення віршів, прислів’їв, приказок, загадок, скоромовок, лічилок, можна збагатити мову дитини. Зустрічі з письменниками, поетами, авторами підручників, мовознавцями конкурси диплома торів, різні вікторини,

Особливості використання свято традицій в початковій школі.

В останні роки в багатьох школах України вимальовуються тенденції підвищеного інтересу до народознавства цьому сприяли ряд факторів; нова суспільна атмосфера держави, переоцінка культурних надбань минулого, надання українській мові статусу державної, нове осмислення багатьох історичних подій, і відповідно прочитання творів минулого і повага до національної культури, з традицій, звичаїв, обрядів.

Хвиля національної свідомості, курс українознавства, введений у шкільну програму, відкрили шляхи до творчості вчителів, чий вплив найширший і найсильніший на розвиток особистості, в якій треба виховувати національну свідомість, інтерес до надбань національної культури, історії України, її національних традицій. Тому і сьогодні актуальні слова В.Симоненка: «В океані рідного народу відкривай духовні острови» [6.167с]

Одні освітяни шукають шляхи введення україно-народознавства, інші вже мають цікавий досвід відновлення і запровадження старовинних українських звичаїв та обрядів створення етнографічних музеїв і кімнат, збирання легенд, переказів, розповідей про історії народу, сіл Херсонщини, діячів історії України, письменників рідного краю; про простих трудівників їхній побут, звичаї, обряди.

Знання свого історичного та культурного минулого потрібне не лише для підвищення національної свідомості, а й для використання кращих традицій. Традицій у практиці сьогодення. Традиціям українського народу належить неабияка роль у вихованні моральних якостей кожної дитини. Важливо, нинішнє покоління вивчало все, що зберегли ще в своїй пам’яті бабусі, дідусі, мами і батьки, і передавали іншім.

Кому незнайомі зачині рядки з поезії Т. Шевченка «Розрита могила» (1843):

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Мама діток доглядала,

Звичаю навчила…»

Великий український Кобзар з геніальною прозорливістю говорить тут про звичаї України як надійні обереги історичних досягнень минулого, могутній впливовий фольклор формування самобутнього духовного світу народу, між поколінної передачі національної культури, характеру й психології батьків своїм дітям.

В українській етнопедагогіці побутує чимало крилатих народних висловів про звичаї та їх роль у духовному житті людини, оригінальність у кожного з народів, краю, як-от: «Що край, то звичай, що стогрона, то новина», «Нема краю без звичаю», «Кожен край має свій обичай», «Інший край інший звичай» і т.д. [23, с 254]

Вироблені й унаслідовані народом протягом віків національні звичаї мають вельми важливе значення. Без опори на українські народні звичаї виховати справжнього українця неможливо. Тому й збереження збагачення та неухильне дотримання має доленосне значення як для нації в цілому, так і для кожного українця зокрема.

Людина, яка дотримується народних звичаїв, непереможна! Вона завжди здатна відстояти як свою людську, так і національну гідність. Дотримання звичаїв свого народу – суттєва ознака духовної культури особистості.

Звичаї – загальноприйнятий порядок, правило поведінки людей, що здавна склалося в процесі їхнього співжиття, увійшло в звичку, побут і свідомість певного народу, суспільної групи чи колективу. Звичаї виникли разом з появою людини та людського суспільства в наслідок повторення однакових вчинків які згодом набувають загального значення стають нормою, якою керуються люди в своєму житті.

Педагогічні функції народних звичаїв настільки могутні в своїх виховних діях, що можемо з повним правом називати родинну етнопедагогіку звичаєвою педагогікою.

Народні звичаї тісно переплітаються з народними традиціями, маючи як спільні, так і відмінні педагогічні риси.

Традиція – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються із покоління в покоління. Традиція забезпечує спадкову єдність поколінь, без якої не може бути родинного виховання, яке по суті, зводиться до передачі народного досвіду, народних звичаїв, культурних надбань із покоління в покоління. Звичаї і традиції як два крила одного птаха, забезпечують кожній людині злет до осягнення духовності. Одне без одного бути не може. Тому ці поняття переважно вживають разом: «звичаї і традиції» Однак вони не є тотожними. Відмінність між ними полягає в тому що вони не однакові за обсягом складеного до них змісту. Поняття «традиція» значно ширше від поняття «звичай». До того ж звичай виступає невід’ємним компонентом традиції. Візьмемо наприклад, традицію любовного ставлення до дітей; традицію пошани до батьків; традицію гордості та любові до України; трудові традиції звитяжні традиції (козацькі, стрілецькі) і традицію збереження пам’яті родоводу; хліборобські традиції тощо.

Завдання українських народних звичаїв і традицій спільне – це стабілізувати раціональні родинні та суспільні відносини, відтворити їх у житті нових поколінь.

Система звичаїв і традицій українського народу – результат його