Дидактичні принципи – це основні положення, якими керується вчитель при організації навчання.

Педагогіка народознавства розглядає освіту як ланку безперервного історичного процесу розвитку народу і синтезує здобутки народної педагогіки й досягнення сучасної психолого-педагогічної та інших наук про людину, народ, націю. Вона містить у собі чітку систему високоефективних ідей, принципів і методів. Доступних і емоційно наснажених засобів, прийомів та форм роботи з учнями.

Принцип природо відповідності виховання, розроблений народною педагогікою, обґрунтували видатні філософи, психологи і педагоги, починаючи від Аристотеля і кінчаючи К. Ушинським. Реалізація цього фундаментального принципу потребує врахування багатогранної цілісності природи дитини не тільки її анатомічних, фізіологічних, психологічних, і викових, а й національних, релігійних та статевих особливостей. Коли в процесі навчання й виховання не зважають на природу дітей або зважають лише частково, це призводить до втрачених людьми, суспільством можливостей (нерозривних задатків і нахилів учнів, поглиблених талантів, не використаних засобів пізнання, загальмованих психічних процесів та інше). У нинішньому навчально-виховному процесі зустрічається чимало факторів, які суперечать природі дітей, а значить, є насиллям над ними, гальмом їхнього розвитку.

Необхідно відродити принципи народності виховання. Нехтування і забуття цього принципу означає зневажання культурних та історичних традицій.

Чільне місце в педагогіці народознавства належить принципу самодіяльності учнів, який був майже забутий в попередні десятиріччя. Педагогічне керівництво дітьми регулювання їхньої діяльності має здійснюватися гуманними, демократичними, створенням відповідних психолого-педагогічних умов. Дотримання принципу самодіяльності забезпечує пробудження і розкриття природних задатків, нахилів дітей, формування самобутньої творчої особистості.

Народознавчій період у вихованні забезпечує всебічне і глибоке засвоєння учнями культурно-історичного шляху розвитку рідного та інших народів.

Людинознавчій підхід є відображенням демократизації і гуманізації шкільного життя. Завдяки його реалізації учні глибше розуміють багатогранний внутрішній світ людини, закономірності і особливості її теоретичної і практичної діяльності.

Особистісний підхід створює умови для комплексного впливу на школяра, глибокого знання педагогом його душі, рівня сформованості якостей характеру, компонентів світогляду. Виховання сильної самобутньої, волелюбної і яскравої людської особистості можливе лише на високих народних ідеалах, на творчих традиціях рідного та інших народів.

Серед засобів педагогіки народознавства першорядне місце посідає рідна мова. Рідна мова – саме життя народу, вияв його національного буття, універсальна скарбниця духовних надбань і основний засіб передачі їх із покоління в покоління.

Іншим важливим засобом педагогіки народознавства є історія народу, яку кожне наступне покоління має вивчати і знати.

Велика роль належить краєзнавству – історичному, літературному, фольклорному тощо. Беручі участь у краєзнавчій роботі, діти прилучаються до справ старших, усвідомлюють себе як частину народу, в них виховується любов до отчого краю, села чи міста, до батьківського порога.

Головним засобом педагогіки народознавства виступає етнопедагогіка. Скарбниця етнопедагогіки містить у собі відшліфовані віками й перевірені досвідом багатьох поколінь народні виховні традиції, культурно-освітні цінності.

Педагогіка народознавства передбачає насамперед у навчально-виховній роботі з дітьми прогресивних народних традицій – культурних, духовних, моральних, трудових, сімейно-побутових, що вкрай необхідні для всебічного і гармонійного розвитку особи. Засвоєнні й примноженні не одним поколінням, традиції і звичаї містять у собі духовні, моральні цінності, які мають величезне значення для сучасної системи сімейно-шкільного виховання.

Виховання дітей засобами усної народної творчості – один із компонентів педагогіки народознавства. Засвоєння фольклору (родинно-побутових пісень, казок, прислів’їв, приказок, дум, легенд ), в тому числі й дитячого сприяє прилученню до народних традицій, пізнанню джерел мудрості й благородства наших предків, вихованню любові до рідної землі і людей, які живуть на ній.

Велике пізнавальне і виховне значення має міфологія, що становить специфічну сферу духовності народу.

Складовою частиною культурно-історичного досвіду є народні прикмети. «земля – мати, її не можна бити », «ранній грім – родючий рік » і т. д.

Протягом віків у кожного народу сформувався певний спосіб життя, який яскраво виділяється у побуті. У будь-якій його сфері народ виступає працьовитим, щирим, щедрим, гостинним, доброзичливим.

Культурна спадщина народу філософські, політичні, ідейно-моральні скарби символіки, без якої не можна глибоко пізнати його духовність. національна символіка, концентрує у собі конкретно-історичний зміст, що відображає найважливіші події, факти в житті історії народу.

Педагогіка народознавства передбачає прилучення школярів до народної творчості, зокрема пісенного, музичного і танцювального мистецтва. Особливо пісня – окраса української нації – завжди була з людьми: у години радості і горя, підчас роботи і відпочинку, в свята і будні.

Та чи не найбільш занедбане і значною мірою знищене кобзарське мистецтво – унікальний вид музично-поетичної творчості українського народу. Слід окремо виділити неминуще значення народних ремесел і художніх промислів для виховання молоді. Україна особливо славилася ними.

Складовою і невід’ємною частиною педагогіки народознавства є родинна етнопедагогіка. Сім’я – це народ, нація в мініатюрі. Від рівня культури родини залежить і рівень культури, вихованості дітей. У народі кажуть: «яка сім’я, такий і я», «Яка сім’я, такі й діти». Саме тут закладаються основи гуманності, корінь духовності, фундамент особистості людини.

Велику виховну силу мають традиції, звичаї та обряди, пов’язані з народним календарем, що є також складовою частиною педагогіки народознавства. Знаменні дати календаря, чільне місце серед яких належить хліборобським святам, збагаченні тисячолітнім досвідом мудрості й краси людей праці, містять у собі могутній художньо-естетичний, ідейно-моральний потенціалі впливають на особу.

Народні свята кожної пори року мають конкретну ідейно-виховну спрямованість. Так, звичаї і обряди зимових свят (Новий і Старий рік, масляна тощо) спрямовані на прославлення життя, його вічне оновлення, підбиття підсумків минулого року, утвердження творчих планів на майбутнє, оспівування господарської діяльності, щедрості