Реферат на тему:
Болонський процес і реформування вищої освіти Німеччини
Уже більше 8 років європейське освітнє співтовариство живе під знаком так званого Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської вищої освіти, яка грунтується на спільності принципів функціонування.
Поштовхом до радикального реформування європейської системи вищої освіти були студентські страйки 1968 року, насамперед Паризького університету - Сорбонни, які призвели до корінних змін у законодавстві європейських країн. Стурбованість європейської громадськості обумовлювалась якістю навчання, конкурентоспроможністю випускників вищих навчальних закладів, які поступалися на ринку праці своїм північноамериканським колегам.
Процес перебудови вищої освіти прийнято називати Болонським, хоча є всі підстави вважати його Сорбоннсько-Болонським. Він мав поступовий характер і розвивався від низу до верху: студенти - університети -уряди європейських країн. Протягом 80-90х років 20 століття міністрами освіти провідних європейських країн було підписано ряд важливих документів. Так, 18 вересня 1988 року, під час святкування 900-ї річниці найстарішого університету Європи у місті Болонья, було підписано Велику Хартію Університетів (Маgnа Charta Universatum). Уся науково-освітянська еліта Європи підтримала фундаментальні принципи подальшого розвитку вищої освіти та науки. [2;8]
Через десять років, 25 травня у 1998 році, на святкуванні 800-ї річниці Паризького університету - Сорбонни, міністрами освіти Німеччини, Франції, Італії та Сполученого Королівства було підписано "Сорбоннську декларацію", спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти. А наступного року, а саме 19 червня 1999 року, в Болоньї з'явилася підписана від імені урядів міністрами освіти 29 країн "Болонська декларація", яка сформулювала вимоги та критерії до національних систем вищої освіти у світлі утворення єдиного європейського освітньо-наукового простору до 2010 року.
Відтепер кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких обговорюються результати впровадження Болонського процесу та уточнюються завдання на майбутнє. У Празі 19 травня 2001 року було підписано Празьке комюніке. Чисельність країн-учасниць Болонського процесу збільшилося до 33. У Берліні 19 вересня 2003 року кількість країн, які приєдналися до Болонського процесу, досягла 40, а в травні 2005 року в Бергені (Норвегія) — 45. Таким чином, розбудова європейського освітньо-наукового простору - це міжурядова ініціатива, що започаткована у Сорбонні у 1998 році, продовжена у Болоньї в 1999 році, у Празі в 2001 році, у Берліні в 2003 році, у Бергені у 2005 році.
Заснована на спільному бажанні держав, які вважають процедури Європейського Союзу в цій галузі занадто складними, ця політична лінія в освіті, започаткована у 1998 р. чотирма країнами (Німеччиною, Сполученим Королівством, Італією та Францією), віднині є провідним напрямом діяльності сорока п'яти країн "Великої Європи".
Деклараціями і прийнятими рішеннями було висунуто дві основні мети:*
перетворити європейський континент на безмежний простір, в якому студенти, викладачі та дослідники могли б вільно переїжджати з однією місцевості в іншу;*
зробити цей простір прозорим та привабливим для всього світу. [2;10]
Зберігаючи культурні надбання кожної країни, Болонський процес має на меті полегшити поступову адаптацію кожної нації до необхідних змін, причому кожна країна усвідомлює, що для вищої освіти немає іншого шляху розвитку, ніж забезпечити її прозорість та якість на світовому рівні. Можливо, саме такий двовимір - міжнародний та національний - дозволив за чотири роки досягти схвалення цієї політики майже в усіх країнах Європи.
На конференціях за участю міністрів у Сорбонні (1998 рік), Болоньї (1999 рік), Празі (2001 рік), Берліні (2003 рік) та Бергені (2005 рік) було прийнято низку рішень.
Вивчення підписанних документів дозволяє встановити, що під час роботи цих конференцій було схвалено та поглиблено загальний напрям із врахуванням підсумків заходів, проведених у різних країнах.
Основні вектори спільних дій можна стисло викласти таким чином:*
прийняття прирівнювальної структури вищої освіти, що має три основні рівні, досягти яких можна протягом аналогічного терміну навчання: бакалавр, магістр, доктор;*
розробка модульного принципу освіти, згідно з європейською системою кредитів - ЕСТS;*
забезпечення взаємного визнання дипломів на європейському рівні;*
інтеграція потреб у професійній освіті на різних рівнях та забезпечення освітніх потреб протягом усього життя;*
сприяння мобільності студентів і викладачів та надання освітянським освітнім закладам європейського виміру;*
розробка методологічних засад для оцінювання якості освіти;*
опора на учасників освітнього процесу, насамперед на університети (Європейська асоціація університетів) та на студентів (Національні спілки студентів Європи).[2;34]
Своїми започаткуваннями та реформами Німеччина зробила вагомий внесок у розбудову загальноєвропейського наукового й освітянського простору.
Аналіз сучасного стану освіти у Німеччини свідчить про постійну увагу держави до освітянських проблем.
Після Сорбоннської конференції у 1998 році заходи, які запроваджувались у Німеччині, були спрямовані передусім на розвиток спільної структури європейського рівня, що в свій час одержала назву "3-5-8" або LMD (licence – master- doctor — ліценціат- мастер-доктор).
Це викликало уточнення поняття ступеня освіти, яке було визначено як сертифікований рівень освіти незалежно від галузі знань чи спеціальності. Він присвоюється дипломом за спеціальністю. У 1999 році існувало три ступеня (бакалавр, ліценціат, доктор наук); отже досить було ввести додатково систему "бакалауреат+5", щоб досягти поставленої мети - ступеня "магістр", який у 2002 одержав назву "мастер" для внесення більшої ясності цього питання в міжнародному контексті.
З 1999 року ступінь "мастер" автоматично прирівнюється до дипломів DЕА (Diplфme d’йtudes aprofondies — диплом поглибленої освіти) та DESS (Diplфme d’йtudes supйrieures spйcialisйes — диплом спеціалізованої вищої освіти), диплома інженера та з 2002 року - до диплома магістра. Він також може прирівнюватись до інших дипломів цього ж рівня, внесених до списку міністром, уповноваженим з питань вищої
