У філософії активність у пізнанні пов'язується з відображаючо-перетворювальною діяльністю свідомості. Людина перебуває в постійному спілкуванні із природою, взаємодіє з нею. Але вона не просто пасивно привласнює надані їй природою готові продукти. «Тільки активна діяльність дає можливість людині глибше проникати в сутність досліджуваних предметів, процесів, явищ, виявляти і вивчати закономірність їх розвитку і використовувати ці закономірності для перетворення навколишньої дійсності у відповідності зі своїми потребами» [18,67].

У психолого-педагогічній літературі немає однозначного визначення активності людини у навчальному процесі. Часто психологи і педагоги зосереджують свою увагу на якійсь одній чи двох ознаках активності і характеризують її як «напругу розумових сил» або «прояв ініціативи, інтересу», як «здатність змінювати навколишню дійсність відповідно до власних потреб, поглядів і мети». «Активність - це така характеристика особистості, яка проявляється у прагненні суб'єкта вийти за власні межі, розширити сферу своєї діяльності, діяти за межами вимог ситуації» [26,113].

Психолог К. А. Абульханова-Славська, досліджуючи активність і свідомість особистості як суб'єкта діяльності, визначає це поняття наступним чином: «У найбільш загальному вигляді активність - це притаманний особистості спосіб об'єктивізації, самовираження (і в діяльності, і в спілкуванні, і в життєвому шляху в цілому) відповідно до її вищих потреб у визнанні, цінності і т. д. Особистість за допомогою своєї активності знаходить предмети, умови і ситуації задоволення потреб, регулює окремі дії і вчинки.

Проблема активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів досліджується з різних позицій:

з позиції навчання (Дж. Брунер, Л. С. Виготський, П. Я. Гальперін, Н. Ф. Талізіна та ін.);

з позиції розвитку особистості в діяльності (Б. Г. Ананьєв, А. Н. Леонтьєв, В.А. Петровський, Л. С. Рубінштейн та ін.);

оптимального сполучення форм діяльності (І. Я. Лернер, М. І.Махмутов, І. М. Черг та ін.);

єдності діяльності і спілкування (Л. П. Буєва, А. В. Мудрик та ін.).

Філософський аспект проблеми активізації навчально-пізнавальної діяльності представлений у роботах В. Г. Афанасьєва, Л. Н. Когана, Н. Е. Майна, В. К. Мордковича, В. А. Ядова та ін. Психологічні аспекти проблеми висвітлюються в роботах К. А. Абульханової-Славської, Б. Г. Ананьєва, Д. Н. Богоявленського, Л. С. Виготського, П. Я. Гальперіна, В. А. Крутецького, Ю. Н. Кулюткіна, А. Н. Леонтьєва, Н. А. Менчинської, С. Л. Рубінштейна, Н. Ф. Талізіної, Д. Б. Ельконіна та ін.

І. Ф. Харламов виділив закономірності навчально-пізнавальної діяльності як основи активізації навчання учнів, а Р. А. Нізамовим та Т. І. Шамовою були розглянуті дидактичні основи активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів. А. А. Вербицький розробив психолого-педагогічні основи і технологію активного навчання контекстного типу. У роботах В. І. Загв’язинського, Н. В. Кузьміної, І. П. Підласого, Н. А. Половникової, Г. Н. Серікова, Т. І. Шамової та Г. І. Щукіної звертається увага на необхідність реалізації у практиці навчально-пізнавальної діяльності розвиваючої функції навчання.

У дидактиці шкільного навчання у якості основного шляху активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів розглядається розвиток їх пізнавальної активності. Пізнавальна активність є предметом досліджень Л. П. Арістової, А. С. Белкіна, Д. В. Вількеєва, Є. В. Коротаєвої, М. І. Махмутова, Р. А. Нізамова, Т. І. Шамової, А. Ф. Есаулова та ін. Розгляду пізнавального інтересу і його зв'язку з активним навчанням присвячені роботи А. А. Бодальова, Л. І. Божович, А. К. Дусавицького, Г. І. Щукіної.

Дослідженню проблеми пізнавальної самостійності учнів як засобу активізації навчально-пізнавальної діяльності присвячені праці Л. П. Арістової, Б. П. Єсипова, І. Я. Лернера, М. І. Махмутова, П. І. Підкасистого, Н. А. Половникової та ін. Значний внесок у розкриття проблеми в плані розробки принципів, методів і форм навчання внесли А. Н. Алексюк, Ю. К. Бабанський, П. Я. Гальперін, Є. Я. Голант, Б. П. Єсипов, Б. І. Коротяєв, М. М. Левіна, І. Я. Лернер, І. Т. Городников, В. Оконь, М. Н. Скаткін, І. Ф. Харламов, В. А. Черкасов та ін.

Незважаючи на достатню кількість робіт, присвячених питанню активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, досліджувана проблема є до кінця не вирішеною, зокрема, недостатньо розроблена роль групової взаємодії учнів в активізації їх діяльності [14,28].

Взаємодія людини зі світом і людьми актуалізує її внутрішні потенціали, що виступає основою її самопізнання, саморегуляції та самореалізації, забезпечуючи тим самим її особистісний саморозвиток. Знання і цінності, які опосередковуються у процесі навчання, можуть стати надбанням учня, якщо вони активно переробляються і засвоюються не окремим індивідом, а стають змістом спілкування і діяльності групи, якщо вони будуть інтегровані в сукупність всієї тієї інформації, якою володіє група. У зв'язку з цим особливої важливості надобуває розгляд проблеми організації групової взаємодії учнів, яка є найважливішим джерелом їх саморозвитку, самореалізації і стимулом для подальшого особистісного росту.

Взаємодія людини з оточенням (найближчим середовищем і людьми) як джерела її саморозвитку розглядається такими вченими як В. І. Андрєєв, А. А. Буцавьєв, А. І. Донцов, Є. А. Клімов, Л. Н. Куликова, А. Н. Леонтьєв, Г. Олпорт, К. Роджерс, С. Л. Рубінштейн, Д. І. Фельдштейн та ін. Для нашого дослідження особливу важливість представляють роботи авторів, які розглядають вплив спільної навчально-пізнавальної діяльності студентів у групі формування пізнавальної діяльності на її мотивацію і продуктивність. Це роботи М. Д. Виноградової,