Відповідно до сучасних поглядів процес наукової творчості відбувається в три етапи.

I етап характеризується виникненням (у ході пізнання або практичної діяльності) проблемної ситуації, її первісним аналізом і формулюванням проблеми.

II етап творчого процесу - це пошук шляхів вирішення проблеми. Цей пошук відбувається в ході детального аналізу проблеми на основі наявних знань. Якщо виникає така необхідність, то потребу у знаннях про об'єкт дослідження можна поповнити, вивчаючи відповідну літературу або виконуючи необхідні експериментальні дослідження. Часто принцип вирішення знаходять чисто логічно, строго доказово. Іноді об'єкт дослідження пізнаний недостатньо, а знання про нього не тільки неповні, але й суперечливі. У цьому випадку доказово вивести принцип рішення виниклої проблеми не вдається.

III етап творчого пізнання - етап протиріччя знайденого (або вгаданого) принципу вирішення проблеми і його перевірка. На цьому етапі принцип вирішення реалізується у вигляді окремих результатів творчості: вирішення нового завдання, обгрунтування і розробки конструкцій, теорій і т. д. Отримані результати перевіряють експериментально, узгоджують з іншими теоретичними даними тощо.

Розглянута структура творчої діяльності дозволяє виділити істотні риси творчого мислення. Для творчого мислення характерні не тільки розвиненість логічного мислення, об’ємність знань, але і гнучкість, критичне мислення, швидкість актуалізації потрібних знань, здатність до висловлення інтуїтивних суджень, вирішення завдань в умовах повної детермінованості.

У навчальному процесі до творчих доцільно віднести всі ті завдання, принцип виконання яких не зазначений, а часто і не відомий учням явно. Він повинен бути сформульований ними самостійно, у ході аналізу завдання, на основі наявних знань і накопиченого досвіду при вирішенні нестандартних завдань [1,19].

Виділені три умови розумової діяльності можуть бути покладені в основу системи роботи вчителя з активізації пізнавальної діяльності учнів. Вихідним моментом у цій роботі має бути забезпечення глибокого розуміння учнями навчального матеріалу, викладеного вчителем або в книзі (I рівень). Лише на фоні систематичної роботи, яка забезпечує глибоке розуміння учнями матеріалу, можуть застосовуватися різні прийоми і завдання, які вимагають від учнів самостійного вирішення пізнавальних завдань уроку на II і III рівнях пізнавальної активності (тобто на основі логічного або творчого мислення).

1.3. Формування мотивів навчання

Мотиви, які спонукають до отримання знань, можуть бути різними. До них, насамперед, відносяться широкі соціальні мотиви: необхідно добре вчитися, щоб у майбутньому опанувати бажаною спеціальністю, почуття обов’язку, відповідальність перед колективом і т. д. Однак, як показують дослідження, серед всіх мотивів навчання найбільш дієвим є інтерес до предмета. Він усвідомлюється учнями раніше, ніж інші мотиви учнями, ним вони найчастіше керуються у своїй діяльності, він для них найбільш значимий, і саме тому є дієвим, реальним мотивом навчання. Із цього, звичайно, не випливає, що навчати школярів потрібно лише тому, що їм цікаво. Пізнання – це праця, яка вимагає великої напруги. Тому необхідно виховувати в учнів силу волі, уміння переборювати труднощі, прищеплювати їм відповідальне відношення до своїх обов'язків. Але водночас потрібно прагнути полегшити їм процес пізнання, роблячи його привабливим [18,44].

Під пізнавальним інтересом до предмета розуміється вибіркова спрямованість психічних процесів людини на об'єкти і явища навколишнього світу, при якій спостерігається прагнення особистості займатися саме даною областю. Інтерес - потужний збудник активності особистості, під його впливом всі психічні процеси протікають особливо інтенсивно і напружено, а діяльність стає захоплюючою і продуктивною. У формуванні пізнавального інтересу школярів можна виділити кілька етапів. Спочатку він з'являється у вигляді цікавості - природної реакції людини на все несподіване і інтригуюче [18,47].

Цікавість, викликана несподіваним результатом досліду або цікавим фактом, приковує увагу учня до матеріалу даного уроку, але не переноситься на інші уроки. Це нестійкий, ситуативний інтерес [18,59].

Більш високою стадія інтересу є допитливість, коли учень проявляє бажання глибше розібратися, зрозуміти досліджуване явище. У цьому випадку учень звичайно активний на уроках, задає вчителеві запитання, бере участь в обговоренні результатів демонстрацій, приводить свої приклади, читає додаткову літературу, конструює прилади, самостійно проводить досліди і т. д.

Однак допитливість учня звичайно не поширюється на вивчення всього предмету. Матеріал іншої теми чи розділу може виявитися для нього нудним і інтерес до предмету пропадає. Тому завдання полягає в тому, щоб підтримувати допитливість і прагнути сформувати в учнів стійкий інтерес до предмета, при якому учень розуміє структуру, логіку курсу, використовувані в ньому методи пошуку і доказу нових знань, у навчанні його захоплює сам процес розуміння нових знань, а самостійне вирішення проблем і нестандартних завдань приносить задоволення.

Як всі психічні властивості особистості, інтерес зароджується і розвивається в процесі діяльності. Оскільки пізнавальний інтерес виражається у прагненні глибоко вивчити даний предмет, вникнути в сутність пізнаного явища, то розвиток і становлення інтересу спостерігаються в умовах розвиваючого навчання. Досвід самостійної діяльності сприяє тому, щоб цікавість і первісна допитливість переросли в стійку рису особистості - пізнавальний інтерес [18,59].

Дуже великий вплив на формування інтересів школярів чинять форми організації навчальної діяльності. Чітка постановка пізнавальних завдань уроку, використання у навчальному процесі різноманітних самостійних робіт, творчих завдань і т. д. - все це є потужним засобом розвитку пізнавального інтересу. Учні