розвитку інтересу учнів до історії як сфери знань і як предмета, формування у них власних освітніх запитів щодо навчання історії та вміння їх задовольнити;—

розвитку загальної культури учнів, прилучення їх до духовних і культурних надбань українського та інших народів, до історико-культурної традиції людської цивілізації. [20, с. 3]

Таким чином, завдання історичної освіти мають чітко визначену особистісну спрямованість та можуть бути поєднані з оволодінням особистістю ключовими компетентностями. Під компетентністю людини педагоги розуміють спеціальним шляхом структуровані (організовані) набори знань, умінь, навичок і ставлень, які набуваються у процесі навчання. Вони дозволяють людині визначати, тобто ідентифікувати і розв'язувати незалежно від контексту (від ситуації) проблеми, що є характерними для певної сфери діяльності. [15, с. 10]

Більшість вчених говорять про необхідність визначення, відбору та ґрунтовної ідентифікації обмеженого набору компетентностей, які є найбільш важливими, інтегрованими, ключовими.

Ключова компетентність:—

сприяє досягненню успіхів у житті;—

сприяє розвитку якості суспільних інститутів;—

відповідає багатоманітним сферам життя.

Ключова компетентність, на думку українських педагогів, є об'єктивною категорією, яка фіксує суспільне визнаний комплекс знань, умінь, навичок, ставлень тощо певного рівня, що можуть бути застосовувані у широкій сфері діяльності людини. Вона може бути визначена як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуро-доцільні види діяльності, ефективно розв'язуючи відповідні проблеми.

З точки зору вимог до рівня підготовки випускників загальноосвітніх навчальних закладів, ключові компетентності є інтегральними характеристиками якості підготовки учнів, що пов'язані з їх здатністю цільового осмисленого застосування комплексу знань, умінь, навичок, ставлень до певного міждисциплінарного кола проблем. Вони відбивають предметно-діяльнісну складову загальної освіти і покликані забезпечити комплексне досягнення її цілей.

Отже, основні ознаки життєвих (ключових) компетенцій:

1) поліфункціонольність: дозволяє вирішувати різноманітні проблеми у різних сферах особистого й суспільного життя;

2) надпредметність і міждисциплінарність: можуть бути застосовувані не тільки в школі, а й на роботі, в сім'ї, у політичній сфері та ін.;

3) багатомірність: включає знання, розумові процеси, інтелектуальні, навчальні та практичні вміння, творчі відкриття, стратегії, технології, процедури, емоції, оцінки й ін. [12, с. 50]

Всі вони забезпечують широку сферу розвитку особистості: її логічного, творчого та критичного мислення, саморефлекси, самовизначення, самооцінки, самовиховання та ін.

Щодо переліку ключових компетентностей, адекватних освітнім традиціям і соціокультурному контексту сучасного українського суспільства, то очевидно, що найбільш прийнятним для нас є принцип їх відбору відповідно до сфер суспільного життя, в яких сьогодні відбувається самореалізація особистості та здійснюється її діяльність.

Серед ключових компетентностей визначені: [6, с. 12]—

уміння вчитись (навчальна);—

громадянська;—

загальнокультурна;—

компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій;—

соціальна;—

підприємницька.

Кожна з ключових компетентностей передбачає засвоєння учнем не окремих непов'язаних один з одним елементів знань і вмінь, а оволодіння комплексною процедурою, в якій для кожного виділеного елементу структури присутня відповідна сукупність освітніх компонентів, що мають особистісно-діяльнісний характер.

Систему компетентностей в освіті складають: ключові, загальногалузеві — вони набуваються учнем впродовж засвоєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі у всіх класах середньої школи — та предметні компетентності — еони набуваються учнем впродовж вивчення того чи іншого предмета у всіх класах середньої школи.

Розвиток ключових і предметних компетентностей не відміняє традиційні підходи до завдань освіти, які передбачали Формування загальних та предметних знань, навичок, умінь. Більше того, компетентності базуються на них. Взяті окремо традиційні знання, навички та вміння у практиці сучасної школи обслуговують здебільшого академічні цілі (складання іспитів різного рівня завдяки оволодінню програмним матеріалом), мають загальний характер, тобто не враховують індивідуально-особистісних відмінностей учнів, орієнтуючи їх на залежність від існуючої сьогоденної політико-ідеологічної та наукової кон'юнктури. Пріоритет компетентнісного підходу не тільки долає обмеженість академізму (не виключаючи його), а й надає здобутим знанням, навичкам та вмінням індивідуалізованого, конкретного життєво-смислового характеру, чітко визначеної практичної спрямованості щодо власного життя людини.

Принцип наочності є одним з важливим для організації ефективного процесу навчання історії в школі. Адже без чуттєвої основи засвоєні історичні знання будуть формальними. Вони, у кращому випадку, запам’ятаються учнями, але не будуть для них зрозумілими і осмисленими. [1, с. 97]

“Слово, - зазначав визначний фізіолог І.П.Павлов, - яке загубило зв’язок із реальними предметами і явищами, що ним позначаються, перестає бути сигналом для суб’єкта, втрачає для нього своє пізнавальне значення”.

Суть принципу наочності полягає у створенні образів, конкретних уявлень, на основі яких будується навчально – пізнавальна діяльність учнів, спрямована на оволодіння системою історичних уявлень, знань і понять.

Наочним називається таке навчання, при якому подання й поняття формуються в учнів на основі безпосереднього сприйняття досліджуваних явищ або за допомогою їхніх зображень. Застосовуючи наочність, викладач вносить у навчання надзвичайно важливий момент - живе споглядання, що, як відомо, є в остаточному підсумку вихідним щаблем усякого пізнання. Воно будується не на далеких від дійсності уявленнях і словах, а на конкретних образах, безпосередньо сприйнятих учнями. [3, с. 45]

При словесному описі на уроках історії подій і явищ минулого в значному числі випадків немає можливості обпертися на безпосереднє спостереження учнями предметів опису або розповіді тому, що це явище вже в минулому, недоступне живому, безпосередньому сприйняттю учнів. Тому їхні історичні подання, створені методом внутрішньої наочності, неминуче будуть розпливчасті, неточні, не цілком адекватні історичної дійсності.

У навчанні історії ніякі засоби художньої розповіді, ніяка образність викладу не можуть створити в учнів таких точних і конкретних подань про минуле, які виникають при сприйнятті досліджуваних предметів або їхніх зображень.

1.2 Характеристика видів наочності

Як засвідчує практика, а також результати наукових досліджень наочність відіграє велику роль в процесі засвоєння учнями знань. На підставі безпосереднього сприйняття предметів або з допомогою зображень