Розвиток мовлення у розумово неповноцінних дітей.

На сучасному етапі становлення та розвитку суверенної України, з набуттям українською мовою статусу державної надзвичайної актуальності набуває проблема формування україномовної особистості. А тому саме школа, а особливо її початкова ланка, покликана виробити та вдосконалити повноцінні уміння у своїх вихованців. Адже набуті у початкових класах особистісні якості, зокрема, пов’язані з мовленням, не тільки забезпечують основу подальшого навчання, виховання й розвитку підлітків та молоді, а й значною мірою зумовлюють практичну, громадську та професійну діяльність дорослої людини.

“Без мови рідної, юначе. і роду нашого нема”, писав В. Сосюра. Рівень розвитку рідної мови –це джерело розвитку народу. Мова і мовлення є продуктом культури і невід’ємною її складовою. Саме мова сформувала людину як особистість. Мова, за Гумбольтом, жива діяльність людського духу, єдина енергія народу,що виходить з глибини людської істоти й пронизує собою його буття. Людина, збуджуючи в собі свою мовну здатність і розгортаю- чи її в процесі мовного спілкування, кожного разу своїм власним зусиллям створює сама в собі мову. Тобто для навчання найважливішою є харарактеристика мови як засобу спілкування.

Тому особливо гостро постає проблем мовної освіти, зокрема співвідношення мовної освіти і мовленнєвої підготовки учнів початкової школи. Не сума знань про мову, а власне мова в її гармонійному живому звучанні, лексичному й фразеологічному багатстві, стрункості й вишуканості граматичних форм та конструкцій, стилістичному розмаїтті повинна домінувати у початковій освіті. “Розвиток мовлення має набути статусу провідного принципу навчання рідної мови.

Отже, найважливіше завдання початкової школи – створити за допомогою мови умови для усвідомлення дитиною себе як представника певного народу, навчити дітей користуватися мовою як засобом пізнання навколишнього світу та інструментом мислення й формою існування думки , навчити висло- влюватися в усіх доступних для них формах , типах і стилях мовлення, вільно спілкуватися в різних ситуаціях. Мовні знання у цьому процесі мають відігр-ати роль, підпорядковану комунікативній меті, визначеній Концепцією мов-ної освіти в Україні.

Сьогодні забезпечення комунікативної компетентності – один з пріоритетів змісту загальної середньої освіти, тому Державний стандарт основною змістовою лінією мовної освіти у початковій ланці визначає комунікативну, що передбачає розвиток мовленнєвої особистості.» Мовленнєва особистість, - підкреслює М. С. Вашуленко,- це людина, яку розглядаємо з точки зору її готовності виконувати мовленнєві дії, той, хто привласнює мову, для кого мова є мовленням. Мовленнєва особистість характеризується не лише тим,що вона знає про мову,а й тим,як вона може її використовувати».

Питання про необхідність навчання зв’язного мовлення певною мірою не є новим. К. Д. Ушинський ще в 70- ті роки ХХI ст.,говорячи про систематич- ність при проведенні вправ, що розвивають дар слова, писав: «Вправи дару слова… повинні відбуватися систематично. Кожна нова вправа має перебува- ти у зв’язку з попередніми,спиратися на них та робити крок уперед».

У програмі спеціальної школи розвиток мовлення розглядається як провід- ний принцип, що пронизує та об’єднує всі без винятку сторони мовленнєвої діяльності учнів.

Мовлення – основа будь-якої розумової діяльності, засіб комунікації.Уміння учнів порівнювати, класифікувати,узагальнювати формуються в процесі ово- лодіння знаннями через мовлення та проявляються також у мовленнєвій дія- льності. Логічно чітке, доказове, образне усне і письмове мовлення учня – показник його розумового розвитку. Успіхи учнів у зв’язному мовленні забезпечують і значною мірою визначають успіх у навчальній роботі з усіх предметів, зокрема, сприяють формуванню повноцінної навички читання та підвищенню орфографічної грамотності.

Так само, як об’єктивно існує зв’язок між мовою та мисленням, між рівнем розвитку та ступенем розумового розвитку учня, його розумових здібностей, так існує й органічний зв’язок між усним та письмовим мовленням. Цей зв’я-зок психологи пояснюють переважно тим, що в основі обох форм мовлення лежить внутрішнє мовлення, в якому починає формуватися думка

Вивчення мовлення розумово відсталих дітей дає можливість на фактично-му матеріалі прослідкувати за тими глибокими і своєрідними порушеннями, що характерні для вербального розвитку дітей-олігофренів і…точніше зрозу- міти роль, яку відіграє інтелект у формуванні дитячого мовлення.

Одержані результати дозволяють говорити про певну спільність вербаль-ного розвитку розумово відсталих та нормальних дітей. Проте не можна за- бувати, що розумово відсталі і нормальні діти проходять основні стадії мо- вленнєвогорозвитку у різні вікові періоди, і що мовлення дебілів, розвиваю-чись аномально,має ряд істотних відхилень від норми…

Формування усного мовлення у розумово відсталої дитини здійснюється уповільнено і досить своєрідно. Своєрідність проявляється у засвоєнні фоне-тичної сторони мовлення, в оволодінні словниковим складом і будовою ре-чень, у формуванні діалогічного і монологічного мовлення.

Діти-олігофрени засвоюють звукову систему рідної мови в певній послідо- вності, проте будова їхнього мовлення тривалий час виявляється спотворе- ною. Словниковий запас дебілів обмежений і особливо бідний словами, які мають специфічні і узагальнюючі значення і необхідними для визначення станів і якостей об’єктів. Вживані речення переважною більшістю прості, за побудовою далеко не завжди відповідають нормам мови. Разом з тим, дебілів часто буває значно важче спонукати до мовлення, ніж дітей, що нормально розвиваються, через знижену мовленнєву активність, бідність і нестійкість інтересів, недостатність емоційно-вольової сфери.

Сприймання зверненого мовлення також не повною мірою доступне оліго- френам.В одних випадках вони не розуміють почутого, в інших – виявляють-ся неуважним.

Більша частина всіх слів, відомих учням допоміжної школи, входить до їх пасивного словника і лише відносно невелика використовується активно…

Виразне розходження між пасивним