Впровадження принципу індивідуалізації в навчально-виховний процес початкової школи.

І. У Законі України “Про загальну середню освіту” зазначено, що освіта має бути спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості.

Реалізація цих завдань може забезпечуватись лише за умови здійснення особистістю орієнтованого навчання, виховання і розвитку.

Індивідуалізація навчально-виховного процесу як складова особистісно орієнтованої моделі освіти привертала увагу видатних педагогів - Я.А. Коменського, Д.Локка, Г.Песталоцці, К.Ушинського, Б.Грінченка.

Активно досліджуються індивідуалізації з середини ХХ століття, що знайшло своє відображення в працях Ш.О. Амонашвілі, В.О.Сухомлинського, О.Я. Савченко, Н.М.Бібік та ін.

1. Забезпечення потреб розвитку і виховання учнів передбачає пряму залежність проектування змісту і методичного забезпечення від вікових та індивідуальних особливостей дітей.

Основою всіх перетворень має бути реальне значення дитячих можливостей та прогнозування потреб найближчого розвитку потреб особистості.

Педагог повинен пам’ятати, що кожна дитина неповторна, вона має свій індивідуальний темп росту і розвитку, свій індивідуальний спосіб навчання. Тому надзвичайно важливо створити такі умови, які сприяли б навчанню відповідно до рівня розвитку, забезпечували б у процесі навчання дальший розвиток здібностей та інтересів школярів.

Індивідуалізація – процес постійного спостереження адаптування матеріалів та знань, отримання інформації від сімей, взаємодія з дітьми, метою якої є підтримка їхнього розвитку.

Можна індивідуалізувати завдання для кожної дитини, якщо педагог знає, в якій послідовності вона виконує завдання, можна адаптувати матеріали відповідно до рівня її розвитку, ускладнивши чи полегшивши їх, можна міняти роль, яку відіграє вчитель, залежно від потреб дитини.

Загальні вікові особливості в кожної дитини виявляються по-різному. Це пов’язано по-перше, з тим, що дитина народжується тільки з їй властивими задатками, типологічними особливостями нервової системи, визначеними якостями органів чуттів і мовлення; і, по-друге, із своєрідними умовами соціального оточення, в якому відбуваються її розвиток і виховання.

Педагогічний досвід постійно підтверджує встановлену у психології закономірність, що визначальну роль у розвитку особистості дитини відіграють умови виховання.

Очевидним є факт впливу біологічного фактора. Інертність, повільність функціонування нервової системи породжують уповільнення сприйняття та осмислення інформації, уповільнення процесу формування рухових та розумових дій.

Так, для дитини із “нестримним” типом нервової системи характерна підвищена імпульсивність, відволікання уваги, часто втрата мети діяльності. У дітей меланхолічного типу більш низький рівень працездатності, проте більш висока чутливість до педагогічного впливу. Про таких дітей говорив В.О.Сухомлинський : “У однієї дитини, - писав він, - потік думок тече бурхливо, стрімко, народжуючи все нові і нові образи, а в іншої - як широка, повноводна, могутня, таємнича в своїх глибинах, але повільна ріка.”

Дитина розвивається як цілісна, унікальна індивідуальність з усіма її природженими властивостями, неповторним життєвим досвідом і, як наслідок складної взаємодії цих чинників, різними індивідуально-психологічними особливостями. Шість, років прожитих дитиною до школи, - це період надзвичайно інтенсивного розвитку, в результаті якого вона набуває досить чітко виражених рис своєї індивідуалізації, що виражаються в темпераменті, взаємних, здібностях і навиках.

У формуванні індивідуальності, розвитку індивідуальних відмінностей дитини великого значення набувають:

Організація та зміст навчально-виховної роботи в освітніх закладах;

Стиль спілкування педагогів з дітьми;

Взаємодії вчителя з сім’єю;

Узгодженість педагогічних впливів вихователів дошкільних закладів і класоводів;

Системність у роботі дошкільного закладу, початкової і середньої школи.

Адже співпраця цих ланок дає можливість повніше вивчити індивідуальні особливості та індивідуальні можливості – кожної дитини.

Так, під час вивчення індивідуальних особливостей та пізнавальних можливостей важливо враховувати компоненти індивідуального розвитку: індивід ний розвиток, особистісний розвиток та розвиток діяльності.

Вивчаючи індивідуальний розвиток, слід враховувати вік дитини, стать, загальний фізичний розвиток, враховуючи дефекти фізичного розвитку, стан здоров’я, стан розвитку аналізаторів.

Особистісний розвиток включає в себе:

Самосвідомість дитини (самооцінка, вміння прислухатися до думки іншого, вибір мети та оцінювання реальності її досягнення, рівень самостійності у виборі та прийнятті рішень, наявність прагнення до само актуальності, самоповага);

Соціально-етичний розвиток (вміння і бажання встановлювати контакти з оточенням, приймати та підтримувати ініціативу інших до спілкування, знання дитиною правил і норм поведінки та їх реалізація у власній поведінці, здатність впливати на характер стосунків , засоби досягнення цього);

Емоційно-почуттєвий розвиток (вміння долати посильні труднощі, зосередитись на виконанні певного завдання, вміння регулювати – виявляти або стримувати – емоційні реакції адекватно до ситуації);

Прагматично-мотиваційний (провідні потреби та мотиви виконання моральних норм, усвідомленість соціальної позиції школяра, вияви інтересів до діяльності, їх широта, вираженість);

Інтелектуальний розвиток (наявність оптимального для даного віку кола знань, умінь, та навичок, розвиненість пізнавальних психічних процесів – мислення, мовлення, пам’яті, уваги, уяви, сприймання), сформованість пізнавальної активності, самостійності в оволодінні інформацією.

І третій компонент індивідуального розвитку – це розвиток діяльності, який включає в себе ігрову, образотворчу, навчальну, трудову діяльність та спілкування.

Як відомо, у школяра найкраще розвинена ігрова діяльність, яка характеризується: схильністю дитини до певного виду ігор; тривалістю перебування у грі; наданням переваги короткочасним або довготривалим іграм; залученістю до ігрового об’єднання; виявами творчості під час гри: враженнями, що відображаються у грі (захоплення, переживання).

Вивчаючи рівень розвитку образотворчої діяльності, вчитель має звернути увагу на захоплення дитини певними видами образотворчої діяльності (малювання, ліплення, конструювання тощо) та вияви творчості під час діяльності.

Навчальна діяльність розвивається повною мірою під час перебування дитини в освітньому закладі. Спостереження вчителя слід спрямувати на зацікавленість дитини певним видом навчальних занять, на співвідношення продуктивності та якості виконання завдань, на вияви самостійності та творчості, та спроможність адекватно оцінювати власний результат.

Формуючи рівень трудової діяльності, важливо вивчати до яких видів і форм праці найбільш схильна дитина, як сформоване її ставлення до процесу