“Проблеми нацiональної школи й педагогiки на сторiнках часопису “Вiльна українська школа”

Українознавчі проблеми, як основи національної освіти ХХ ст., розглядаються широким колом наукових досліджень, суспільно-політичних, громадсько-просвітницьких рухів. Особливо активно українознавчі проблеми піднімалися в освіті.

С.Єфремов у 1912 році писав: “...українські домагання в сфері середньої й вищої освіти зводяться власне до того, щоб на Україні середня й вища школа знайомила учнів з минулим і сучасним життям українського народу, тобто з його історією, письменством та мовою, з географією рідної землі й її економічним становищем” [1].

Бібліографічний покажчик “Українознавство” у 1913 р. засвідчує, що наукове осмислення проблеми охоплює широке коло питань. До покажчика з українознавства входять матеріали з літератури, історії, археології, генеалогії, етнографії, антропології, історії, церкви та релігійних рухів, історії церкви та релігійних рухів, історії права, національно-політичних стосунків, географії, систематики, економічного життя та історії мистецтва. Кожна наука класифікується за напрямами, наприклад, “історія мистецтва” має підрубрики: А: Архітектура, малярство та скульптура. Б: Музика і театр. (Окремою позицією виділено персоналію “М.Лисенко”). В: Ужиткове мистецтво і художня промисловість [2].

Якщо в ХІХ ст. в освіті увага зосереджувалася на українській мові, що була чи не єдиним репрезентантом національної школи, то в ХХ ст. постає вимога розширити знання про Україну, українців відомостями з історії, географії, культури тощо, об’єднаних поняттям українознавство. У 1917 р. Ф.Сушицький українознавство характеризує так: “Українознавство, як відомо, є така галузь наукової роботи, що роз’яснює минуле й сучасне життя українського народу. Воно пояснює його національні особливості, його територію, різні впливи життя нашого народу та його розвиток, його мову, творчість взагалі, художню й літературну зокрема” [3].

“Шкільництво в Україні (1950–1930 р.)” дає матеріали постанов Першого Всеукраїнського Учительського з’їзду від 5–6 квітня 1917 р., де говорилося: “У двокласових сільських школах перший клас треба українізувти з початку 1917–1918 року, в третьому класі ввести обов’язкове навчання предметів українознавства”, а також у “Меморандумі Всеукраїнської Учительської Спілки до Директорії Української Народної Республіки” (грудень 1919 р.), де в розділі “Підготовка вчительства” вказується: “Всі учителі до майбутнього шкільного року повинні скласти іспити з предметів українознавства – перша і найголовніша вимога”. 8 жовтня 1917 р. І.Стешенко виголосив програмову промову перед начальниками середніх і нижчих шкіл Києва та головами батьківських комітетів, в якій зазначив: “український народ є господарем на своїй території, але справедливі інтереси меншостей мають бути взяті до уваги. Одначе всі народності, які живуть на території України, повинні знати мову, літературу, географію та історію України. Отже, українознавство повинно бути обов’язковим для повноправних шкіл України” [4].

О.Дорошкевич у журналі “Вільна українська школа” за жовтень 1917 р. подає циркуляр Генерального Секретаря, де зазначається: “український народ на його території поставлено на ступінь народів державних. Мова його, поруч з російською, має бути офіціально-урядовою, з життям його належить бути знайомим кожному громадянину України без різниці націй. З огляду на це Генеральний Секретаріат України визнав потрібним, щоб у всіх середніх, вищих, початкових та інших школах, які користуються державними правами, були заведені предмети: українська мова і українознавство (література, географія та історія України)” [5].

На нараді в справі організації народної освіти в Україні 15–20 грудня 1917 р. вказувалося: “І З’їзд по народній освіті висловлює бажання, щоб літом були організовані Секретарством Освіти по всіх повітах учительські курси по українознавству”[6].

У працях ректора Українського народного університету Ф.Сушицького, видрукуваних 1917 р. у журналі “Вільна українська школа”, подаються принципи і методи українознавства. У статті “Методи українознавства” автор обґрунтував необхідність глибокої джерельної, філософської, методологічної бази: “Дражливе у нас зараз питання про українознавство в школі, треба поставити на ґрунт цілком об’єктивно-науковий… Повинні ще з’явитися в недалекому часі капітальні праці по історії української мови, письменству, географії України і ін. Такі праці були б кращою ознакою сучасного відродження української культури та такого потрібно зародження української науки в широкому розумінні цих слів” [7].

Основним завданням професор вважав “відшукати зв’язки між окремими фактами та явищами, з’ясувати генезис їх на підставі закону причинності, в зв’язку з історичними умовами життя даного народу, який творив свою культуру, історію, мову і літературу”. До принципів українознавства автор відносить: національний ґрунт, ідею автономного життя, українську мову, історико-етнографічний принцип.

У роки Визвольних змагань розглядалось питання і про підготовку учителів, які б викладали українознавство. У Меморандумі Всеукраїнської Учительської Спілки до Директорії Української Народної Республіки” (грудень 1919 р.), де в розділі “Підготовка вчительства” вказується : “Всі учителі до майбутнього шкільного року повинні скласти іспити з предметів українознавства – перша і найголовніша вимога”.

Відповідно до вироблених концепцій українознавства терміново підготовлялися і видавалися матеріали. Так, у 1918 р. Міністр освіти І.Стешенко з проф. О.Дорошкевичем випускають “Матеріали до вивчення предметів українознавства”, до яких зараховуються: 1. Історія України на нижчих щаблях освіти. 2. Історія України в середніх ланках освіти. 3. Історія України “до курсу вищого концентру”. Тут вивчалася й історія зарубіжжя. 4. Програма курсу української мови та літератури. 5. Проект програми географії (природи і населення) України: а) для середніх навчальних закладів; б) для старших класів середніх навчальних закладів.

До всіх розділів додавалися методичні поради й списки літератури.

Широке коло проблем охоплює і праця С.Єфремова “Українознавство: покажчик потрібної до самоосвіти літератури” (1920 р.), де увага акцентується на концентрах: національна проблема, українська справа, історія, географія, етнографія,