Для навчального процесу в середній і вищій школі у 20-х роках багато зробив М.Васильківський, який твердив, що українознавство – це “сума знань про український народ та про його країну Україну”. У 1926 р. у праці “Завдання, програма і методика курсу українознавства в плані українізації” М.Васильківський розглядає декілька напрямків: методологія і техніка українознавства; природничо-географічні умови; економічна база (взаємини: природа – людина); ідеологічні надбудови; побут України; економічна мораль та право, родинна мораль та право в Україні; етнографія, етнологія та звичаєве право України; державницький лад України та чинне право; наука та освіта на Україні; українська мова, пісня та музика, українське мистецтво, письменство. Український театр, пластичні мистецтва в Україні (архітектура, скульптура. різьбярство, малярство та ін.). Релігія в Україні, філософія [9]. Вироблена ним структура курсу у поширеному і скороченому варіанті лягла в основу програм з українознавства з розподілом годин на кожну тему.

Складна й неоднозначна доля українознавства в період нової національної політики, що дістала назву “українізації”. За доби “українізації” українознавство розвивалося в Українській академії наук, у наукових товариствах, проводилися експерименти в освіті, обговорювалися проблеми українознавчих предметів, видавалися навчальні посібники для різних верств населення. Так, наприклад, короткий курс українознавства для козаків “Наша Батьківщина – Україна”, виданий друкарнею 6-ї Стрілецької дивізії, створено за концепцією концентрів С.Єфремова. Зміст книжки подано так: Земля українська. Нарід український. Українське військо. Культура українська. Українське мистецтво. Рідна мова. Українська література. Українська державність. Розвій української суспільно-державної думки. Державно-національні відзнаки України. Українська церква. Українська кооперація.

У 30-х роках ХХ ст. українознавство вилучено в Україні з наукових досліджень, з програм, планів, із словників. Навіть слово і поняття українознавство поступово виходить із активного словникового запасу, і вже в 90-х роках з’являються в декого сумніви щодо правомірності існування терміна українознавство.

Поза межами України українознавство, як наукова й освітня проблема, повнокровно розвивається. У Подєбрадах (Чехословаччина) відомий український вчений Д.Дорошенко читає для студентів Українського технічно-господарського інституту лекції про розвиток науки українознавства у ХІХ – на початку ХХ ст. та її досягнення. На першому українському педагогічному Конгресі у Львові в 1935 р. В.Пачовський виступає з доповіддю “Українознавство у вихованні молоді”, в якій говорить про “пройняту національним духом науку українознавство, до складу якого входить мова, література, історія, плястичне мистецтво, музика українського народу та географія земель, заселених українцями”.

За межами України – в Австралії, Канаді, Англії, Бразилії, США, Польщі, Німеччині, Данії, Китаї, Іспанії також появляються українознавчі наукові центри, кафедри, в Едмонтонському та Гарвардському університетах – інститути.

У діаспорі поширені школи українознавства, де вивчають українську мову, літературу, культуру, історію України, географію України, співи, релігію і для яких розроблені програми, навчальні виховні плани.

У 40-х роках ХХ ст. за кордоном починають виходити перші томи одинадцятитомної “Енциклопедії українознавства” за ред. В.Кубійовича, З.Кузелі, яка побудована за алфавітним принципом. У 50-х роках з’являється теж під назвою “Енциклопедія українознавства” тритомне видання, що “дає читачеві синтезу досягнень сучасної науки, замкнену цілість знання”, суму найнеобхідніших знань про Україну. Тритомне видання енциклопедії охоплює 20 розділів. “Енциклопедія українознавства” спирається на ті вічні ідеали, які лягли в основу нашого світогляду і нашої культури, підхід її базується на ідеалістично-християнських засадах і державницьких традиціях, і тому саме вона має науковий, об’єктивно цінний характер, подаючи найважливіші відомості з різних ділянок українознавства.

Радянська система освіти офіційно прийняла домагання українців вести навчання в школі українською мовою, вивчати українську мову, літературу, історію України, географію України, давати учням знання української культури, вилучивши, навіть заборонивши розглядати їх як основні чинники українознавства. Послідовні цілеспрямовані дії щодо вилучення з цих предметів українознавчої спрямованості призвели до того, що фактично географія України розглядалася лише принагідно у курсах загальної фізичної та економічної географії; історія України подавалася учням з цензурними обмеженнями, з імперською, переважно антиукраїнською інтерпретацією, а вивчення української мови було побудоване переважно на логіко-граматичних морфологічних конструкціях. Мову українську вивчати дозволялося за вибором батьків. Виховання носило чітко виражене партійно-ідеологічне спрямування. Отже, школа, виконуючи державно-політичне ідеологічне замовлення не була спрямована на національні пріоритети. Принципово інші проблеми постали перед українознавством у державний час кінця ХХ ст.: відродити, відновити українознавство на новому рівні в інформаційно-технологічній культурі.

Відсутність в Україні з 30-х до 90-х років досліджень з українознавства, вилучення такого поняття, навіть слова з ужитку ускладнило процес його відродження в кінці ХХ ст. Противники українознавства аргументували свої заперечення відсутністю наукових досліджень, словникових статей в енциклопедіях, довідниках, словниках, забуваючи про цензурну пресу впродовж століть. Дискусія про українознавство засвідчила й те, що воно сприймається всіма по-різному. Для одного це – комплексний інтегративний тип мислення, для іншого – пробудження, а ще для іншого – лише ознайомлення з незнаним світом.

Інститут українознавства Київського національного університету (директор – П.Кононенко, професор, доктор філологічних наук, лауреат Міжнародної премії імені Й.Г.Гердера), що постав у січні 1991 року (з вересня 2000 р. – НДІУ Міністерства освіти і науки України) розпочав багаторічну копітку роботу по відродженню українознавства в системі освіти, науки, державотворчих процесах. Філософсько-методологічним спрямуванням його діяльності було визначено у зверненні Президента України до учасників Міжнародної науково-практичної конференції “Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства” (1993р.): “впровадження українознавства як політики і філософії нашої молодої держави буде сприяти дальшому поступу у утворенні українського суспільства на засадах правди, добра і справедливості” [9]. Такий