У цій же проблемі дають учням відомості з природознавства, мовознавства, культури, державотворення, націології тощо. Ідея функціонального взаємозв’язку між різними рівнями знань є основою формування цілісних знань про українознавство. Знання, інтегровані на його основі, дають змогу розкрити учням функціональну цілісність світу й українознавства зокрема.

Українознавство набуває все більшого ствердження в державі. Міністерство освіти вводить українознавство як навчальний предмет спочатку у варіативну частину навчального плану (був період, коли й вивели), а згодом, у 2001 р. у проекті навчального плану подано в базовому змісті поряд з філософією, однак в остаточному варіанті українознавство не подано. Стверджує українознавство і “Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи”, але, на жаль, не як самостійний інтегративний курс.

Головне управління освіти і науки м.Києва в 1997 р. згідно з рішенням Колегії Міністерства освіти України “Про концептуальні засади гуманітарної освіти в Україні” підтримало пропозиції Інституту українознавства і ввело інтегративний курс “Українознавство” в заклади освіти з 1 по 11 класи [12].

Досвід киян у вивченні українознавства відтворено у виданні “Українознавство в системі освіти міста Києва”. Науковці (Т.Люріна та ін.), вчителі (Л.Яресько, Г.Сазоненко, Є.Демченко та ін.), керівники освітою (В.Крижанівська, В.Герасименко та ін.) стверджують своїми працями важливість вивчення в школі інтегративного навчального курсу “Українознавство”, а також вказують на важливість наскрізної українознавчої ідеї усього навчального процесу.

Наповнення всіх навчальних предметів українознавчими змістом є актуальною освітньо-педагогічною проблемою і нині ні в кого не викликає заперечення.

Наповнення всіх навчальних предметів (курсів), всієї позакласної та позашкільної роботи українознавчим змістом, за висловом Б.Ступарика, “має пронизувати весь навчально-виховний процес, входити в “плоть і кров” кожної дитини через мету, форми і методи роботи” [13]. У концепції П.Кононенка і в науково-дослідній роботі Інституту українознавства такому напрямку роботи приділено значну увагу.

У предметній системі навчання ще не подолані основи просвітницько-прогресистської парадигми: відчуженість від етно-національної культури, від філософських шукань, односпрямованість і одномірність науково-предметних знань – заглибленість у конкретний об’єкт дослідження, розгляд без урахування взаємоз’ язків, взаємопроникності. Тому, хоча певні теми українського буття (це стосується таких предметів як українська мова, література, історія) й розглядаються, однак у них переважає конкретний специфічно науковий (предметний) підхід, а не етнонаціональний, державотворчий, екологічно-валеологічний.

Намітилося декілька напрямків наповнення українознавством навчально-виховного процесу в школі. Йде неухильний і поступовий процес структурування шкільних знань на українознавчих засадах. Саме з позиції інтересів української нації, держави Міністерством освіти і науки України розгорнуто широке обговорення навчального плану 12-річної середньої загальноосвітньої школи, який має охопити ті навчальні галузі, які важливі для етнонаціонального державотворчого збереження української нації. Обговорюються пропозиції навчальних галузей.

Важливою проблемою українознавства є не лише структурування майбутніх інтегративних навчальних курсів на українознавчій основі, а й наповнення та вивчення діючих предметів етнонаціональним змістом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єфремов С. За рік 1912-й. Під обухом. Більшовики в Києві. – К., 1993.

2. Бажинов І. Бібліографічний раритет з українознавства / Вісник книжкової плати.– 1998. – №2. – С.28-29.

3. Сушицький Ф. Методи українознавства //Вільна українська школа. – 1917. – №3-4. – С.135-136.

4. Сушицький Ф. Принципи українознавства // Вільна українська школа. – 1917. – №2. – С.84.

5. Васькович Г. Шкільницво в Україні (1905-1920). – К., 1996. – С.71,77.

6. Дорошкевич О. Огляд життя середньої школи //Вільна українська школа. – 1917, жовтень, – Ч.2.

7. Нарада в справі організації народної освіти в Україні 15-20 грудня 1917 р. //Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920). – К., 1996. – С.311.

8. Сушицький Ф. Методи українознавства //Вільна українська школа. – 1917. №3-4.

9. Єфремов С. Українознавство: покажчик потрібнішої до самоосвіти літератури. – 1920. – С.5.

10. Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. – К., 1993. – С.7.

11. Філіпчук Г. Українська етнокультура в змісті національної загальної та педагогічної освіти. – Чернівці, 1996. – С.32-33.

12. Кононенко П. Українознавство: Підручник. – К., 1996.

13. Українознавство в системі освіти міста Києва. – К., 1998. – С.33. 14. Добровольський С., Скульський Р., Стельмахович М., Ступарик Б., Хруш В. Українознавство в національній школі. – Івано-Франківськ, 1995.