В цілому вони характеризуються оптимістичною оцінкою мож-ливостей розвитку пізнавальної діяльності дітей з недоліками слу-ху. Зокрема Г.Гурцов, засновник Одеського училища для глухоні-мих, зазначав, що погляди на обмежені можливості розвитку глухих несправедливі й відкинуті доказами, заснованими на досвіді. Об-ґрунтовуючи пізнавальні можливості дітей цієї категорії він спирав-ся на ідеї сенсуалізму, вважаючи, що «...треба почати розумове і моральне виховання глухонімих з вивчення початкових ідей, добу-тих чотирма їх відчуттями, і від цих ідей треба виводити абстрактні думки...» Г. Гурцов радив, перш ніж розпочинати навчання глухоні-мого «...впевнитися, до якої міри його слух пошкоджений, оскільки глухота має багато відтінків...» Адже це, на його думку, давало такій дитині набагато більше переваг, ніж тотально глухій, і, відповідно, більше можливостей для вчителя і членів родини щодо її навчання і виховання.

Засновник Харківської школи глухих В. Вєтухов зазначав, що глухонімі «...не напівідіоти, як думає дехто, а дуже здібні до книжно-го навчання і ремесла». Він вважав, що недоліки розвитку особис-тості глухих зумовлені не патологічним станом, а умовами їхнього життя та діяльності. Сприятливі умови, спеціально організоване навчання і виховання можуть цілком усунути ці вади. Зокрема заві-дувач дитячого садка Олександрівського хутора О. Комир запевня-ла, що «...освіта підносить моральний рівень глухонімого, знання ремесла — матеріальний і забезпечить усвідомлення власної осо-бистості, а мова забезпечить можливість жити спільним з усіма жит-тям, користуватися всіма правами».

М. Лаговськии, який з 1910 р. почав працювати директором Олександрівського училища глухих, характеризуючи умови, що збі-днюють пізнавальну діяльність глухонімих, зауважував, що під впли-вом правильного навчання вони можуть розвиватися розумово так само, як і нормальні. Він зробив суттєві напрацювання науково об-ґрунтовуючи проблеми компенсації функції слухового аналізатора, наголошуючи, що під час навчання глухонімих усної мови наявність залишку слуху має надзвичайне значення. М. Лаговський був пере-конаний, що всяке навчання є водночас і вихованням, тож вчитель глухонімих має бути й винятковим вихователем.

На той час серед науковців і практиків-сурдопедагогів не було одностайності щодо застосування єдиних методів навчання глухо-німих. Були серед них прихильники «звукового методу», «мімічного методу», «змішаного методу», «чистого усного методу».

Погоджуючись, що розвиток глухої дитини можливий і на осно-ві її природних можливостей, тобто міміко-жестикуляційних засобів спілкування, тогочасні сурдопедагоги однак вважали, що найкращі умови для розумового зростання створюються під час засвоєння словесної мови й особливо її усної форми. Так, Г. Гурцов, віддаючи перевагу в навчанні глухих писемній мові, сприймав мову жестів як необхідне дидактичне знаряддя, як єдиний засіб розвитку розумо-вих здібностей глухонімого та повідомлення йому «...ясних думок про всі взагалі речі і виховання його розуму і серця». М. Лаговський, відстоюючи необхідність навчання глухих усної мови, водночас ви-соко оцінював міміку, зазначаючи, що «...вона вириває глухонімого з його ізольованого становища і ставить його в спілкування з нор-мальними... За допомогою міміки глухонімого в певних межах мож-на навчити... ця мова може сприяти також до певної міри і естетич-ному вихованню».

На думку видатного українського науковця і педагога І. Соко-лянського, у процесі навчання глухих необхідно використовувати всі можливості для забезпечення високого рівня їхнього розвитку. Серед засобів спілкування він радив використовувати міміко-жес-тикуляційну, дактильну, писемну, дактилографічну та усну мови, оскільки будь-які контакти глухого з оточуючими наближають його до усного спілкування. Дактилологію він характеризував як один із видів словесної мови, вважаючи, що її використання сприяє досяг-ненню високого інтелектуального розвитку дітей навіть зі складни-ми психофізичними розладами. І. Соколянський займався і пробле-мою читання з губ, досяг значних результатів, розробивши «ланцю-говий метод» та «уніфіковану систему читання з губ». Значну увагу він надавав формуванню усного мовлення у глухих і роботі над ви-мовою, визначивши два шляхи в цьому напрямку: наслідування мови сурдопедагога учнями та планомірну роботу над мовним матеріа-лом, який добирається за фонетичним принципом.

Перші українські сурдопедагоги не зводили суть навчання глу-хих лише до кількісного збільшення знань, а мали на меті всебічний розвиток їхніх розумових здібностей. Зокрема, Н. Патканова, яка працювала в Київській школі для глухих дітей, вважала, що найго-ловніше завдання полягає в тому, аби не дати глухонімій дитині ні на крок відстати від нормальної в розумовому розвитку, надати мож-ливість вільного вибору життєвого шляху.

На початку XX ст., коли сформувалася спільнота українських сурдопедагогів і «чистий усний метод» став домінуючим, наголос у завданні спеціального навчання глухих припадає на вивчення зву-кової словесної мови. Так, Н. Патканова, виступаючи на II Всеро-сійському з'їзді сурдопедагогів (1903 р.) зазначала, що «...мета на-вчального закладу для глухих мусить полягати в тому, щоб діти за-кінчували їх не глухонімими, а тільки глухими...» Однак це, на її ду-мку, потребувало докорінної реорганізації системи навчання глухих. Основні положення перебудови системи спеціальної освіти вона виклала в доповіді «Про ідеальну постановку справи навчання глу-хонімих». Йшлося про струнку систему навчання таких дітей від раннього (дошкільного) виховання до гімназії і навіть вищої школи, а також навчання усної мови з 3—4-річного віку. З огляду на це, Патканова пропонувала розширити мережу дошкільних закладів для глухонімих дітей. На цьому ж з'їзді В. Вєтухов виступав з пропозиці-єю ввести у закладах для глухонімих гру на музичних інструментах, як засіб розвитку їх слуху.

На III Всеросійському з'їзді сурдопедагогів (1910 р.), який став провісником другого етапу розвитку системи спеціальної освіти (роз-ширення та диференціації), українські науковці і практики підніма-ли низку важливих питань. Зокрема,