Сьогодні термін адаптація входить у понятійний апарат багатьох наук: філософії, психології, біології, соціології, фізіології, медицини, що свідчить про полідисциплінарне вивчення цього явища, і набуває дедалі більшого значення для комплексного вивчення людини.

У психологічній літературі “адаптація” означає пристосування особистості до активного функціонування у психоенергоінформаційному середовищі у відповідності з його нормами й вимогами, з одного боку, а також згідно з потребами, спрямування, потенційними можливостями – з іншого боку [71,21]. У психології, педагогіці термін “адаптація” вживається для позначення сукупних властивостей людини, що характеризують її стійкість до умов середовища, виражаючи рівень пристосовності до нього. Також адаптація виступає як готовність індивіда до виконання необхідних біопсихосоціальних функцій і прийняття соціальних ролей у групі, колективі, суспільстві, як процес активного пристосування до його мінливих умов.

Виділяються два типи адаптації залежно від особливостей пристосування особистості:

Активний – із перевагою активного впливу на середовище та його опанування.

Пасивний – із перевагою пасивного прийняття окремих сторін, умов, цілей і вимог, середовища, норм соціальної групи.

Ефективність адаптації значною мірою залежить від того, на скільки адекватно особистість сприймає себе і навколишній світ, власні життєві диспозиції, потреби і потенційні можливості, наскільки ефективно будує свої стосунки відповідно до ситуації, чи „здатна до змін активності стосовно зовнішнього і внутрішнього світу – Я – концепції, самооцінки, життєвого самовизначення та професійної само актуалізації” [79,24].

Адаптація – явище двостороннє. Саме тому об’єктом адаптаційного аналізу має слугувати не індивід відокремлено і не його природно-предметно-соціальна ситуація, а їх взаємодія. Порушення цієї взаємодії в будь-який бік призводить до дезадаптації. При цьому деякі дослідники ( Ю.Приходько, В.Медведєва, Г.Дичев та ін.) виділяють самостійну одиницю аналізу – систему, що охоплює одночасно структури і функціональні характеристики обох взаємодіючих сторін, тобто індивіда та середовище. Таку систему (“особистість - особистість”, “особистість – соціальна група”, “особистість – установа”, “людина – машина”, “людина – трудова діяльність”) називають адаптемою. У такому випадку під адаптемою, як одиницею адаптаційного аналізу, розуміємо не бінарну взаємодію, наприклад, системи “індивід – середовище”, а низку незалежних взаємозв’язків, їх автономних підсистем. У такий спосіб адаптаційна система цілому залежить від характеристик окремих складових адаптеми. Протилежне поняття “дезадаптація” – це порушення окремих зв’язків, які базуються на певних взаємодіях людини із середовищем, що мають конструктивний чи деструктивний характер, розвиваються й ускладнюються упродовж онтогенезу людини [22,58].

Однак, на нашу думку, у структурі адаптеми можна виділити не два, а три взаємопов’язаних і взаємообумовлених компоненти:

Адаптивне ядро особистості.

Адаптивну психоенергоінформаційну ситуацію.

Адаптивну життєву активність індивіда.

Існують компоненти адаптеми як людини, так і дитини. Сукупність особливостей ядра людини, її адаптивної психоенргоінформаційної ситуації та адаптивної активності, їх взаємодія – складний динамічний процес, який потребує компонентно-структурного аналізу кожної з підсистем адаптеми дитини в дошкільному віці.

Підсистема адаптивного ядра дитини цього віку охоплює, насамперед, характеристики нервової системи; такі успадковані характеристики, як тривожність, імпульсивність, агресивність та ін.; актуалізовані потреби (фізіологічні, розвивально - пізнавальні, неопосередковано-емоційні, у спілкуванні, уваги дорослого) – динамічно-психічні сили, що виявляються як стан внутрішньої напруги, яка спонукає до цілеспрямованої активності на задоволення життєво важливих функцій самозбереження, біологічного, особистісного саморозвитку.

Адаптивна психоенергоінформаційна ситуація, складниками якої є: природне (кліматичні умови, ліси, гори та ін.), предметне (архітектура, живопис, помешкання, обладнання тощо), соціокультурне (побут, традиції, звичаї, норми, засоби масової інформації, освітній простір, система цінностей, форми поведінки) середовища; соціальний статус дитини в сім’ї та колі ровесників; матеріальне становище родини; можливе поле вибору окремих сфер діяльності.

Адаптивна життєва активність чи пасивність. Психологічною основою життєвої активності дитини у психоенерінформаційній ситуації виступає певний рівень саморегуляції, яку можна представити у вигляді векторі у тривимірному просторі, утвореному чотирма видами розвитку (фізичним, психічним, соціальним, духовним), основними її актуалізованими видами діяльності (через певний рівень активності вони набувають конструктивного чи деструктивного розвитку) та трьома рівнями саморегуляції, за якими особистість регулює свою активність у будь-якій з діяльностей [48,36].

Як відомо, саморегуляція може здійснюватися на неусвідомленому рівні (імпульсивно-ситуативному) механізмами підтримання внутрішнього гомеостазу і пристосовницької поведінки (наприклад, у ситуаціях небезпеки, тривоги, стресу тощо); довільно-вольовим процесом на ґрунті освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх потенціалів (афективного, аксіологічного, когнітивного, праксеологічного) і бути усвідомленою. Нарешті, саморегуляція поведінки людини може відбуватися на креативно - творчому, вищому рівні, в напрямку її ідеальних спрямувань. Психологічним механізмом в цьому випадку є творча психічна енергія – любов, радість, довіра, почуття власної гідності та ін.

Центральне місце у цьому трикутнику належить активній чи пасивній життєвій активності дитини, як стосовно психоенргоінформаційної ситуації, що виявляється у предметно-перетворювальній, навчально-пізнавальній, соціально-комунікативній, суспільно корисній діяльності, так і стосовно власного адаптивного ядра особистості дитини – у фізично-оздоровчій, дозвільно-ігровій та художньо-образній діяльності.

Адаптема кожної дитини дошкільного віку має суто індивідуальний характер і може зумовлюватися особливостями її саморегуляції діяльності й поведінки, адаптивною психоенергоінформаційною ситуацією Саме тому важливо в кожному окремому випадку визначати провідні чинники адаптаційного чи дизадаптаційного процесу дитини, окремої соціальної групи (в тому числі дітей із особливими освітніми потребами), виявляти основні складники їх адаптем [32,86].

Серед багатьох учених побутує думка, що завдяки соціальній адаптації відбувається соціальна ситуація розвитку, тобто підґрунтям соціального розвитку є соціальна адаптація. Із розвитком особистості відбувається зміна у потребах, прагненнях, цілях, взаємовідносинах. Соціальна ситуація життя немовляти нерозривно поєднана з матір’ю - людиною, яке починає безперервну адаптацію дитини з оточенням. Л.С.Виготський назвав її ситуацією „МИ” – „Ми поїли”, „Ми погуляли” [17,247]. Йдеться про нерозривну діяльність дитини з