розвиток психіки залежить від оволодіння дитиною прямоходінням, що дає змогу кращому спілкуванню з дорослими, пізнанню оточуючого середовища;

маніпулятивна діяльність поступово змінюється предметною;

починають формуватися нові види діяльності, такі як гра, малювання, конструювання, ліплення, завдяки яким відбувається подальший розвиток особистості.

Криза трирічного віку є результатом швидкого формування у дитини системи власного „Я” – центрального новоутворення, що виникає наприкінці даного етапу (Л. Божович). Криза розв’язується шляхом переходу дитини до нової соціальної ситуації розвитку.

Так, у дошкільному віці у дитини з’являється коло елементарних обов’язків, що змінюють взаємини з дорослими. Окрім цього, в цьому віці дитина вже вступає в певні стосунки з однолітками, внаслідок чого інтенсивно розвиваються соціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо). У процесі спілкування дитини з дорослими формуються інтелектуальні емоції, моральні почуття, урізноманітнюються прояви почуття власної гідності : розвивається як самолюбство, так і почуття сорому.

Поступово розвивається певна ієрархія мотивів, їх супідрядність. Діяльність дитини побудована вже не хаотично, а певною ієрархічною системою мотивів. Завдяки цьому відбувається швидкий розвиток мотиваційної, когнітивної, емоційно - вольової сфери, мовлення. На основі цих складних комплексних якостей зростає об’єктивність дитячих самооцінок, тобто відбувається самооцінка дитиною власних вчинків, умінь [17,132].

Наступним етапом соціальної адаптації є зміна соціальної позиції дошкільника – він стає учнем, членом шкільного та класного середовища. Тут слід дотримувати нових норм поведінки, вміти узгоджувати свої бажання з новим розпорядком. Усе це дитина сприймає як певний переломний період у житті, що супроводжується до того ж перебудовою системи взаємин з дорослими, найавторитетнішою фігурою серед яких стає вчитель. Цей перехідний період, що відділяє дошкільне дитинство від молодшого шкільного віку, Л.І. Божович вважає кризою семи років. Це період зародження соціального „Я” дитини. Криза вимагає переходу до нової соціальної ситуації. Дитині потрібно вступити у стосунки з суспільством як із сукупністю людей, котрі здійснюють обов’язкову, суспільно необхідну й корисну діяльність. У сучасних умовах це виражається, насамперед, у прагненні дитини піти до школи, стати учнем.

Якщо дитина зуміє швидко адаптуватися до нового соціального середовища, то на неї чекають успіхи у навчанні, спілкуванні та ін. Але, частіше спостерігаємо великі труднощі, невдачі дитини у навчанні. Деякі фахівці (В.Калошин, Т.Ілляшенко) виділяють наступні причинами невдач у навчанні :

соціально – економічні причини;

причини біопсихолочічного характеру;

низький рівень нервово – психічного здоров’я та соціально – педагогічна запущеність;

психічна неготовність до шкільного навчання;

недостатня мотивація учнів до навчання [16,247-256].

Таким чином, соціалізація особистості у різні вікові періоди, яким відповідають етапи її розвитку і становлення, характеризується специфічними соціально - психологічними особливостями.

1.3. Роль вихователя в забезпеченні емоційної рівноваги дитини у процесі соціальної адаптації

Методологією сучасного освітнього процесу є гуманістична спрямованість педагогічної діяльності, яка передбачає глибоку повагу й толерантне ставлення до вихованців, що забезпечує дитині комфортні умови перебування в освітньому закладі. Провідну роль відіграє вихователь у справі забезпечення емоційної рівноваги дитини в період її соціальної адаптації. Закономірно, що таке складне завдання спроможний виконати тільки педагог із високим професійним рівнем і моральними чеснотами.

Зауважимо, що невипадково роль педагога в житті дитини стала предметом наукових суджень видатних мислителів минулого і сучасності. Так, К.Ушинський наголошував, що „вплив особи вихователя, вчителя на молоду душу становить ту виховну силу, якої не можна замінити ні підручниками, ні моральними сентенціями, ні системою покарань та заохочень” [92,121].

Видатний український філософ Г.Сковорода неодноразово наголошував, що педагог завдяки своєму позитивному піднесенню до своєї роботи, свого покликання забезпечує емоційний розвиток дитини, її рівноваги в усьому [75,5].

За глибоким переконанням М.Драгоманова, педагог повинен віддаватися своєму покликанню. Він неодноразово наголошував, що „вихователь повинен сприяти не тільки фізичному і когнітивному розвитку, але й емоційно – вольовій сфері” [80,66-67].

Сучасні вимоги до педагога на межі тисячоліть висвітлені в законі „Про загальну середню освіту”: „Педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньої освіти” [30,52]. Він повинен бути людиною культури і вселюдських цінностей, провідником ідей державотворення і демократичних змін, людиною великої душі й доброго серця. Любов до дитини – це, за словами В.Сухомлинського, „плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини – це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору” [87,325]. Йдеться про мудру, добру й вимогливу любов, що вчить жити.

Справжній педагог повинен працювати на майбутнє, випереджати свій час. Його має хвилювати не лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічна професія стає творчою місією. Місія педагога – це не лише його власні інтереси, мотиви, плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями, культурою свого народу та людства. Його обов’язок – виховувати гідних людей, здатних примножувати здобутки людської цивілізації.

Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і