Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити у сили й можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне, „проектувати хороше” (А. Макаренко). Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки.

Обов’язковою нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь – які прояви несправедливості з боку педагога (виділення „любимчиків”, необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упереджуваність тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання.

Важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення, якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Педагог завжди має бути твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем підростаючого покоління, але насамперед, їхнім наставником, керівником Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність та панібратство. Педагог, якому властиве відчуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов’язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює дітей [62,201].

Відчуття педагогом молодого покоління, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід ( за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність дитячого колективу, кожного дошкільника, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності.

Обов’язкова передумова педагогічного такту – знання індивідуальних особливостей психічного стану, настроїв і переживань малечі. Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій справі немає стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В.Сухомлинського, передбачає здатність педагога поставити себе на місце учня, бачити себе в учневі та учня в собі.

Навчально – виховна робота потребує від педагога організаторських умінь і здібностей. Педагог має справу з колективом учнів, яким треба повсякчас керувати, діяльність якого необхідно спрямовувати. Це ж стосується його взаємодії з кожним учнем. Тому ефективність педагогічного процесу залежить від правильної організації праці учителя, його уміння об’єднати і згуртувати дитячий колектив [44,112].

Ще однією важливою характеристикою педагога вчителя є його мовна культура. Мова – найважливіший засіб спілкування вихователя з дітьми, головний інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і поведінку вихованців. Важливі показники мовної культури педагога – змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємо відповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. Одне і те ж слово можна сказати так, що воно прозвучить впевнено або нерішуче, приємно або неприємно тощо. „Я став справжнім майстром тільки тоді, - зазначав А.Макаренко, - коли навчився говорити „Іди сюди” з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі” [62,147]. З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його волю, душу, культуру.

Вихователь – головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад – могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з дітьми вихователь виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості. Діти, говорив Л.Толстой, переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж най красномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей старшого дошкільного віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці. Вплив авторитетного педагога не підростаюче покоління залишає свій відбиток на все їхнє життя. „Золотим правилом” науки виховання вважав К.Ушинський: „Вчителеві треба бути таким, яким він хоче бачити своїх вихованців” [92,97].

Позитивні якості педагога становлять основу його авторитету – визнання підростаючого покоління його інтелектуальної, моральної сили і переваги. А звідси й глибока пошана до вихователя і віра в нього. Авторитетний педагог – справжній володар думок і почуттів своїх вихованців. У створенні його авторитету важливі такі риси його особистості, як ерудиція, глибокі фахові знання, справедливість, толерантність, прихильне ставлення до людей, принциповість, людяність, єдність слова і діла, високе почуття відповідальності. Не менш істотне значення мають його вміння тримати себе з гідністю, бути завжди бадьорим і життєрадісним, дисциплінованим, внутрішньо зібраним і підтягнутим, стриманим, чемним, привітним.