Усі ці вимоги особливо важливі для роботи з дітьми з особливими потребами, мають важливе значення для їх емоційної рівноваги в умовах загальноосвітнього закладу. Адже ці діти вимагають особливого розуміння з боку дорослих, які їх оточують. І саме вихователь (звичайно після батьків) є тією людиною, яка багато часу проводить з дитиною, спостерігає за нею, вивчає, спілкується, сприяє когнітивному розвитку, розвитку емоційно-вольової сфери, особистості в цілому.

Формуючи соціально – моральний досвід дитини вихователю необхідно дотримуватись спеціальних методичних прийомів, які забезпечують максимальну користь, індивідуально підходити до кожної дитини. Серед них: заохочувати дитину до запитань і сумнівів (у приватній розмові) щодо певних поглядів. Відомо, що найкращі ідеї народжуються в полеміці й дискусіях; вільно висловлювати власну точку зору, коли дитина хоче знати думку педагога. Не нав’язувати свої погляди з того чи іншого питання; поважати і підтримувати дитину, яка не погоджується з вихователем; враховувати спосіб мислення і навчання кожної дитини; не примушувати дитину виявляти креативність (творчість). Якщо забезпечити необхідними матеріалами, вона зможе працювати творчо на власному розумінні переживати радість відкриття; для роз’яснення неправильних уявлень чи несформованих думок використовувати запитання типу: „Що ти можеш мені розповісти про ...?”, „Розкажи про свій малюнок” тощо. Дати час і змогу дитині розповісти про це все. Поговорити з нею про те, що вона відчуває і хоче висловити. Все це повинно відбуватися з врахуванням компенсаторних можливостей дитини [1,22].

Не менш важливими є вимоги до поведінки вихователя у процесі взаємодії з дитиною з особливими потребами. Вони передбачають глибокі знання індивідуально – психологічних особливостей дітей з особливими освітніми потребами. Емоційна рівновага цієї категорії вихованців перш за все досягається за умов, коли під час розмови вихователь сідає на рівні з дитиною, щоб вона могла дивитись йому в очі і розмова мала довірливу форму та відбувається зняття нервово – психічного напруження завдяки прийому тактильного відчуття (вихователь повільно та ніжно бере руки вихованця в свої руки і при потребі їх гладить). Під час бесіди педагог повинен говорити неголосно, адже дитина здебільшого реагує прихильно на нормальний, а не на гучний тон. Приємний голос справляє заспокійливий, пом’якшуючий ефект на вразливу психіку дошкільника особливо в період соціальної адаптації [4,29-31].

Діти з особливими освітніми потребами дуже чутливі, емоційні і дуже тонко відчувають, коли педагог ставиться прихильно до їх почуттів, думок, ідей. Тому під час спілкування вихованців значно заспокоюють підбадьорливі коментарі вихователя, наприклад: „Мені подобається, як ти використав жовтий колір у своєму малюнку”, „Ой, я бачу, що в тебе багато ідей”, „Молодець, добре міркуєш!” тощо, водночас необхідно уникати запитань, на які дитина могла б відповісти одним словом „так” або „ні” [44,65].

Запорукою позитивного емоційного стану дитини є обов’язкове виділення часу для індивідуальної бесіди. Для кращого розвитку емоційно – вольової сфери вихованця необхідно розвивати словниковий запас дитини (активний і пасивний словник) для характеристики своїх почуттів: наприклад, слово „щасливий” розширити за допомогою слів: радісний, веселий, дружелюбний, задоволений, спокійний, поруч з цим слід розширити поняття „засмучений” за допомогою слів: роздратований, спантеличений, нестямний й тощо.

Вихователь повинен уникати символізму, щоб у висловлюваннях про реальні речі не було прихованих символічних ідей. Використовувати слова з прямим значенням. Під час спілкування педагог має пояснювати дошкільнику значення слів. Часто дитина, щоб її похвалили, імітує слова дорослих, але справжнє розуміння нею цих слів ґрунтується тільки на постійному і послідовному поясненні, яке відповідає рівню її розвитку [80,102].

Сприяючи соціально – емоційному розвитку дитини, вихователь поєднує різні методи, враховує при цьому особливості її віку, стану здоров’я, індивідуальні вияви, рівень вихованості кожної дитини, її специфічні індивідуальні потреби. У всіх вікових групах педагог має створити сприятливі умови для створення позитивного соціально – емоційного та морального розвитку. Необхідно пам’ятати, що результат педагогічної взаємодії навчально – виховного процесу залежить, насамперед, від особистості педагога, його поведінки, діяльності.

Для повного емоційного контакту між вихователем і дитиною дошкільного віку розроблено основні напрямки поведінки вихователя, що представлені як стратегія поведінки для встановлення емоційного контакту. Вважаємо, що вона допоможе вихователям у встановленні міжособистісних стосунків з дитиною. Перш за все педагог має розпізнати та кваліфікувати стан дитини. Задля оптимізації педагогічної взаємодії він повинен визначити внутрішні та зовнішні подразники, які спричинюють дискомфортні відчуття дошкільника з проблемами здоров’я; звільнитись від критичного погляду на дошкільника, спробувати сприйняти його таким, який він є, не порівнювати не з іншими однолітками, ні з бажаним ідеалом дитини цього віку [62,127].

Для дитини дошкільного віку необхідно, щоб в дитячому садку були створені сприятливі умови, які дадуть їй можливість задовольнити її провідні духовні потреби – у любові, увазі, турботі, самоповазі, у спілкуванні з приємними їй людьми, у пізнанні. Особливо гостро це питання постає для дітей з проблемами розвитку і здоров’я. Для досягнення цього педагог має постійно удосконалювати своє уміння розпитувати дошкільника та вислуховувати його, демонструючи йому при цьому свою щиру зацікавленість, розуміння, співпереживання; організовувати час від часу індивідуальні тематичні бесіди, спрямовані на те, аби допомогти дитині усвідомити свої переживання і з часом навчитись регулювати їх. Це необхідно і вихователю, оскільки „дає ключ до розуміння внутрішнього світу кожної дитини дошкільного віку” [57,127].

Одним із методів досягнення емоційної рівноваги