Мистецька освіта на Волині. У порівнянні з іншими регіонами України внесок Волинської землі в розвиток мистецької та художньо–ремісничої освіти виглядає особливо затаєним або ж непрочитаним.

У становленні мистецької освіти на Волині особливу роль відіграла Кременецька гімназія (1805), яка за своїми програмами наближалася до статусу вищої школи. Віддаленість від таких великих міст як Краків, Львів чи Київ сприяла періодичному “використанню” Кременця в якості експериментальної арени авангардних мистецьких рухів 1930-х рр. Можемо говорити про Кременець як про один із найстаріших осередків мистецької освіти не лише Волині, а й усієї України.

На доволі широкому географічному просторі волинської землі наприкінці ХІХ ст. і до кінця 1930-х рр. ХХ ст. співіснували іноді протилежні і непоєднувані за своєю ідейною та формотворчою суттю мистецькі явища різного порядку. В мистецькоосвітній сфері вони були викликані, насамперед, намаганнями закріпити ідейно-культурні впливи різних державницьких інтересів або ж місцеві культурно-економічні інтереси, представники яких намагалися організувати мережу ремісничої та художньо-ремісничої освіти нижчого рівня.

Мистецькоосвітній рух на Волині в сфері художнього ремесла мав локальний характер і порівняно слабу організацію, яка не змогла повноцінно використати потенціал народних умільців для вирішення синтетичних мистецьких проблем.

Художньо-промислова і реміснича освіта в Галичині. На другу половину ХІХ століття припадає становлення мережі художньо-промислових шкіл на теренах Галичини. Особливе місце серед усіх промислових шкіл Галичини належить Львівській художньо-промисловій, яка постала при Музеї художнього промислу і досі верстає свою історію, роблячи великий внесок у мистецьку освіту України та розвиток українського мистецтва.

Львівська художньо-промислова школа (1876-1939). Львівська художньо-промислова школа була створена у контексті західноєвропейського руху “мистецтво і ремесло”, який у середині ХІХ ст. набирав усе більшого розгону. Протягом дослідженого періоду (1876 - 1939) Львівська художньо-промислова школа у взаємодії з Міським промисловим музеєм програмувала діяльність мережі фахових шкіл мистецько-ремісничого спрямування в Галичині. Силами викладацького складу Львівської ХПШ формувалася система педагогічного, естетичного та творчого впливів на розгалужену сітку різного типу вищезгаданих навчальних закладів, кількість яких за півстолітній розглянутий період у Східній та Західній Галичині сягає близько 150-ти найменувань.

Повсякчас актуальною для Львівської ХПШ залишалася проблема творення новітньої мистецької стилістики у синтезі з розмаїттям мистецтва самобутніх регіональних шкіл та народних промислів. Діяльність останніх сприймалася як запорука невичерпності першоджерел народного мистецтва, культивування в міському середовищі таких явищ, як “гуцульський” і “закоп’янський” стилі, “яворівська різьба”, “глинянський килим” тощо. Викладачі та випускники Львівської ХПШ відігравали чільну роль у вирішенні проблеми взаємодії новітньої індустріально-технічної і традиційної народної естетики. Викристалізо-вана у школі методика і творча практика чинили постійний вплив на загальний мистецько-ремісничий рух Галичини у відповідності із загальноєвропейськими тенденціями розвитку мистецтва, формуючи водночас суто галицьке обличчя останнього.

Школи кераміки та гончарства. Упродовж останніх десятиліть ХІХ ст. у Галичині сформувалася струнка система шкільного навчання для спеціалістів середньої ланки у сфері керамічного мистецтва, першість у якій тримала Коломийська гончарна школа. В розділі висвітлюється історія діяльності керамічних шкіл в Коломиї, Товстому, Поремб’ї, заходи щодо створення шкіл кераміки у Львові. Заснування та успішне функціонування цих шкіл було спричинене, у першу чергу, ініціативою “знизу”, що виходила від інтелігенції, приватних осіб на місцях.

У якості найбільш прийнятного і дієвого засобу збереження й розвитку традицій народного гончарства у кінцевому рахунку викристалізувалась орієнтація на стильові особливості кераміки кожного окремого гончарного центру з властивими йому локальними засобами вираження. Вивчення і засвоєння локальних художніх рис окремих гончарних центрів стало головною умовою збереження різноманітності багатих художніх традицій гончарних промислів у цілому.

Свідома трансформація традиційної стильової спрямованості мистецтва кераміки сприяла органічній адаптації до соціально-культурних суспільних змін, створювала сприятливу атмосферу для подальшого розвитку на рівні домашнього виробництва, організованого промислу і професійної творчості, реально сприяла захисту культури від національно забарвленого примітивізму і диктату комерційного попиту.

Школи килимарства і ткацтва. Школи цього виду домашнього промислу на краєвих і міжнародних виставках кінця ХІХ – початку ХХ століття займали почесні місця та їх продукція особливо високо оцінювалася громадськістю. В розділі висвітлюється історія чотирьох найважливіших шкіл ткацтва килимарства, що діяли у с. Вікно, в Глинянах, Косові та Кросно. Констатується наявність в Галичині поч. ХХ ст. мережі десятків приватних та державних навчальних закладів та курсів, які мали дієві контакти із навчальними установами за кордоном, знаходили ефективні форми співпраці з фахово-ремісничими та мистецькими товариствами. Однак, без постійної державної уваги і підтримки навіть така вдало створювана система мала нестійкий характер. Діяльність спілки “Гуцульське мистецтво” стала останнім яскравим явищем такого порядку. До кінця 1930-х рр. вона об’єднувала у кращих формах професійне і народне мистецтво, вирішувала економічні і мистецько-естетичні потреби, відроджувала давні традиційні технології килимарства. При цьому масштабність явища не обмежилася лише етнографічними інтересами Гуцульщини. Спілка акумулювала творчий потенціал кращих професійних митців, а в пошуках нових мистецьких форм своєрідно акумулювала досвід та оживила традиції килимарства різних регіонів України.

За усіх історичних обставин відродження традицій килимарства Галичини незмінно опиралося на один із найважливіших чинників, на художньо-ремісничу освіту. Була сформована перспективна і продуктивна структура, що об’єднувала на базі народного промислу дрібні навчальні курси, художньо-промислову освіту, професійну творчість і фабричне підприємництво. Завдяки їй видатні досягнення українського килимарства до і після Першої світової війни стали єдиним процесом розвитку традиції.