В охоплений дослідженням період прослідковуються еволюційні і революційні характеристики композиції – від позбавленого наукового визначення розуміння її як допоміжного засобу організації твору до оформлення її в чітко регламентовану систему правил методичних прийомів як центральної категорії мистецтва. Причому недооцінювання ролі композиції у навчальному процесі могло мати такі ж негативні наслідки як і занадто жорстка регламентація, що іноді суперечила самій сутності мистецтва. Розвиток творчого методу в рамках шкіл художньо-промислового спрямування часто і динамічно змінювався впродовж майже кожного десятиліття, оскільки декоративно-ужиткове мистецтво завжди тісніше пов’язувалося з економічними, політичними і соціальними факторами життя суспільства. Ці фактори повсякчас ставали визна-чальними, формуючими завдання шкіл художньо-промислового профілю.

Визначальними особливостями методики шкіл, що підлягали під статус фахових, було цілеспрямоване вивчення і використання традицій народного мистецтва у галузі того ремесла, на основі якого визначався фах школи. В основі теоретичних підходів до методик ведення композиції одним із наріжних каменів вважався процес виховання естетичного смаку, здібності учнів до розуміння, оцінки і диференціації естетичних явищ. Формуванням і розвитком естетичного смаку практично був просякнутий весь навчальний процес у всіх без винятку мистецьких школах, включаючи період модернізму. Протягом 1920-х років композиція як сутність, рідше як навчальний предмет, викристалізувалася в багатьох навчальних закладах у всеохоплюючу інтегруючу дисципліну із першочерговою визначальною роллю в процесі формування митців декоративно-ужиткового та монументально-декоративного мистецтва. Найсміливішим методичним досягненням 1920-х рр. стало введення у навчальний процес КХІ практично всіх курсів і факультетів так званих “формально-технічних дисциплін” (фортеху). Головна мета композиції як науки і навчального предмету визначалася досягненням цілісності мистецького твору через єдність всіх засобів виразності та логічної функції.

Пленерні студії живопису та рисунку на той час стали однією з чільних складових у методиці викладання мистецьких дисциплін шкіл різних типів. Західноєвропейська традиція поваги до творчого самовираження учнів особливо ревно культивувалася викладачами мистецьких шкіл української еміграції 20-х–40-х рр.

6.3. Нове українське мистецтво і навчально-творча практика. Художні особливості виробів, створених у досліджуваний період у навчальних закладах та промислах відзначаються органічним зв'язком з художнім досвідом і традиціями. Мистецькі навчальні заклади стали своєрідною експериментальною базою для теоретичного і практичного вирішення проблеми поєднання домашнього промислу, організованих промислів і професійного мистецтва. Неминучим для даного дослідження є з’ясування проблеми постійної і нероздільної взаємодії форм і методів навчання декоративно-ужитковому і образотворчому мистецтву. Ця зустрічна взаємодія яскраво відслідковується вже починаючи з базових навчальних предметів: рисунку, живопису, композиції.

Історію мистецької освіти не можна збагнути, виходячи лише з абстрактної історії художніх стилів. Важливіше при цьому віднайти джерела стилістичних правил і схем мистецьких форм, тлумачення цих абстракцій апологетами мистецькоосвітніх методик. Найвірнішим індикатором мистецької якості освітнього процесу є ”плоди”, – насамперед, навчально-творчі роботи учнів, що сукупно з творами митців-педагогів ілюструють ті чи інші художні позиції. Відображення цих позицій ми розглядаємо у такій послідовності: прикладна і книжково-журнальна графіка; монументально-декоративна скульптура і живопис; художня кераміка; художній метал (ковальство, емальєрство і фалеристика); килимарство і ткацтво; художні вироби з дерева та меблі.

Просторово-композиційні структури металу, кераміки, меблів та дерев’яних архітектурних елементів інтер’єру пристосовувалися до стилістичних реалій історичної архітектури з метою досягнення єдності художнього образу середовища, яке водночас розвивалося відповідно до нових потреб. Серед закономірностей цієї інтеграції у досліджуваний період слід виділити вплив ідейно-естетичних устремлінь суспільства до формування українського, гуцульського, закопанського стилів як локальних відгалужень загальноєвропейської стилістики модерну, а також пошуків локальних образів Ар Деко. Багатоваріантність образів і якостей інтер’єрів та екстер’єрів, породжених інтеграцією декоративно-ужиткових і монументальних мистецтв, об’єднаних близькістю мети їх формування, у підсумку оформилася в єдине, хоча й багатогранне мистецьке явище.

З цією метою в навчальних закладах розроблялися основи методів взаємодії мистецтв і архітектури в естетичному формуванні міського середовища. Для кожного виду мистецтва застосовувався певний творчий підхід, що відрізнявся від інших ступенем його творчого розвитку. В кінцевому результаті формувалася органічна інтеграція на основі програмної ідеї тих чи інших стилістичних пошуків залежно від характеру і потреб кожного історичного етапу.

Панорамний огляд мистецькоосвітнього процесу середини ХІХ – середини ХХ ст. показує, що він відбувався на тлі радикальних змін в економічному, суспільно-політичному і культурному житті Європи і був тісно з ним пов’язаний.

Рух “мистецтво і ремесло”, який започаткувався у Західній Європі в другій половині ХІХ століття, поширився по всій Україні і знайшов свій вияв у розробленні новних напрямів і методів діяльності низки товариств, музеїв, мистецьких шкіл і навчальних майстерень. Визначальними у цьому процесі стало утвердження народного мистецтва як самоцінного культурного і художнього явища та відродження і цілеспрямована підтримка кустарного виробництва практично на всій території України.

Еволюція цього руху від розв’язання завдань першочергового значення зі збереження і забезпечення традиційного ремесла до вироблення естетичних засад художньої промисловості, яка стала масштабним явищем, у досліджуваний період утвердила на практиці нові принципи творчої співпраці народних майстрів і професійних художників. Сміливе залучення до повноцінної співтворчості народних майстрів, надання їм свободи самовираження у рамках загального художнього задуму забезпечували свіжість, неординарність, органічну самобутність цілої низки творів.

Художні особливості продукції промислів і навчальних закладів відзначалися збереженням традиційних і паралельним пошуком якісно нових стилетворчих принципів, співзвучних з естетичними і художніми віяннями часу. Цей процес характеризувався появою нових форм