Ой у лузі калина стояла

Старша група

Залу прикрашено вишиванками, гронами калини, і лави застелені тканими ки-лимами. Діти — в українському одязі. Декорації — україн-ська хата, а біля неї тин. На ньому — глечики, за хатою кущ калини. У залі сидять діти і гості. Господиня почи-нає свято.

Господиня. Наша земля красива і щедра. Росте на ній і жито, і городина, цвітуть квіти, зріють фрукти і ягоди, кожна рослина гарна по-сво-єму. Та особливо люблять в народі калину і саджають її біля хати, щоб весною білим цвітом милувала, а зимою від хвороби лікувала. І тому ми сьогодні зібралися з вами поговорити про цілющу силу червоної калини.

Звертає увагу на дівчин-ку, яка сидить на лаві під хатинкою.

Господиня. Хто ти, дівчинко маленька?

Дівчинка. Українка молоденька.

Усі діти. А як тебе звати?

Дівчинка. Щоб дізнатись як мене звати, треба за-гадку відгадати.

За хатою у садочку, у зеленому віночку,

Та в червоних намистах стала пава молода.

І збігаються всі діти, щоб на неї поглядіти.

За намисто кожен смик, та й укине на язик.

Господиня. Що це, діти!

Відповіді дітей.

Дівчина. Впізнали мене. Тож звати мене Калинка.

Господиня. Підходьте дівчатка до Калинки, буде-мо співати про червону калину.

Звучить пісня у виконанні дівчаток «Ой у лузі ка-лина стояла».

Ведуча. Діти, зараз ми з вами помандруємо, ра-зом із собою запросимо гостей.

Виходить Мати, дає рушник.

Мати. Сонце в мандрівку вас закликає

І дорогу оповіщає.

Йдіть, мої любі, під ноги дивіться,

Травам і квітам низько вклоніться.

Візьміть в дорогу рушник.

Ведуча. А чи знаєте ви, чому люди подорожують? (Щоб пізнати багато нового, побачити, як живуть люди в інших селах і містах і навіть в інших країнах, щоб більше дізнатись про живу і неживу природу, про ба-гатство і красу. Можна мандрувати потягом, літаком, пароплавом, а можна й пішки.)

Ведуча. Ми з вами підемо пішки. А як іще мож-на назвати дорогу? (Шлях, путівець, доріжка, сте-жинка.)

Ведуча. Яка відмінність між дорогою і стежкою? (Стежка вузенька, нею люди здебільшого йдуть пішки на луг, у ліс, у поле, в гори. Тому їх часом називають стежечками, польовичками, степовичками, гірянками, пуговичками.)

Вихователь. Ми непомітно дійшли до Вербиці. Дозволь, Вербице, з тобою привітатись.

Дитина. А хіба верби вітаються?

Вихователь. Вітаються. Гілочки шелестять, лис-точки гомонять, вітерець-пустунець кіски вербиці роз-чісує. Від того сльозинки-росинки, чарівні намистинки додолу падають. Спробуймо розвеселити деревце.

Ой, вербице, вербице,

Зелена косице!

Будемо тебе величати,

Даруночки дарувати.

А дарунки непрості —

Наші пісеньки дзвінкі!

Діти, взявшись за руки, разом з дорослими співа-ють українську народну пісню «Ой, вербо, вербо...». Ведуть хоровод.

Вихователь. Гілочки у верби тоненькі, гнучкі, холод-ні, листочки зелені, гладенькі, лискучі. Стовбур міцний, грубий, вологий. На вербі часто бувають крапельки роси. Це крапельки цілющої роси, нею колись умива-лися наші бабусі, лікували рани, подряпини. Росу п'ють пташки, комахи, а особливо полюбляють її бджілки.

Вихователь показує кошик, взятий у дорогу, запи-тує, з чого він зроблений. Пропонує пригадати, ще які речі плетуть із вербової лози.—

У давнину з лози плели колиски для малят, з її деревини роби-ли ложки. Ось ця бан-дура також виготовле-на з верби, і її голосом вербиця про своє життя розповідає. Недаремно люди садять біля кри-ниці вербу і калину ра-зом, калина— то краса, а верба — її охоронни-ця. Сядьмо та послухай-мо мою розповідь.

Жили колись в одному селі мати Вербена і донька її Калина. Му-дра і мила зростала ді-вчина, а до того ж ча-рівниця вона була: всі трави із землі підніма-ла, пташок лікувала, дерева від хвороб ря-тувала. Та довідалися про добру мудру дівчину во-роги, вирішили її згубити, щоб землю українську завоювати, зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом, гаптований, коли дівчина пішла коси травам розчісувати, горобчиків лікувати, льон, дощем прибитий, із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці приби-лася, схилилася над нею, у жменю води взяла і пташ-ці дала краплиночку. Але раптом почула рідний нень-чин голос здалеку: «Калино, не пий водиці!». Дівчина дуже хотіла пити і не звернула на це уваги. Тільки-но першу краплинку до губ піднесла, пташина малень-ка крилом її знесла. Вдруге воду до губ піднесла — і навік калиною-деревом над водою зросла...

Прибігла мати, плакала, гукала, та вже доньки лю-бої не застала. Схилилась мати над криницею — про-росла вербицею. Джерела оберігає.

За допомогою вербової гілочки можна віднайти воду. Ось і тут біля верби криничка. А поряд який кущ росте? (Калина.)

Дівчинка. У народі кажуть: «Не ламай калину—об-разиш дівчину. Не рубай вербу — накличеш біду».

Хлопчик. А калина біля броду

Білі віти розпускає.

Задивилася у воду

На свою прекрасну вроду.

Діти. Круг калини підем,

Хоровод поведем.

Співають пісню «Ой, у лузі калина стояла» (сл. Т.Шевченка).

Ой у лузі калина стояла, (двічі)

Ягідками усіх частувала.

До калини малята ходили, (двічі)

Хороводи круг неї водили.

Ой, у лузі калина стояла, (двічі)

Всіх дітей біля себе збирала.,

Господиня. Діти, а що ви знаєте про калину?

Діти (по черзі).

1. Калина росте в лузі біля верби у вологих місяцях.

2. Взимку стоїть червона, навесні квітне білим цвітом.

3. На смак ягоди калини гіркі, але вони цілющі.

4. Проводжаючи сина в дорогу, мати напувала його калиновим чаєм і давала з собою хліб з калиною.

5. Коли в домі — свято, то поруч з хлібом клали гілочку калини.

Господиня. От бачите, скільки багато цікавого ви знаєте про калину. А тепер подивіться, яку гарну ка-линову гілку тримає в руках Калинка. Потішимося нею і позмагаємось, хто краще про калину скаже. (Гарна, красива, червона, чарівна, ягідки, як намисто.)—

А які порівняння,