Не дивлячись на зубожіння населення, економічну, соціокультурну та політичну нестабільність українського суспільства, вже сьогодні в нашій системі освіти відбуваються суттєві зміни на краще. Когнітивна система освіти, що орієнтована на передачу вчителем та засвоєння учнями певної суми знань, умінь та навичок, реформується в систему освіти, що спрямовується на розвиток особистості школяра, формування його загальнокультурної, загальнолюдської, соціальної і методологічної компе-тентності, досягнення ним рівня освіченості, достатнього не тільки для отримання базової, але й допрофесійної та професійної освіти.

Масовий перехід від школи традиційної з єдиним змістом освіти до школи, що працює в інноваційному режимі, поставив перед педагогічною наукою України завдання теоретичного осмислення та узагальнення накопиченого сучасного досвіду.

Педагогічні інновації беруть свій початок із кінця 50-х років ХХ сторіччя, коли процеси реформування й розвитку освіти стали предметом спеціального вивчення зарубіжних учених. У їх працях здійснено певний аналіз теоретичних і практичних аспектів інноваційних процесів, зокрема, виявлено специфічні особливості, притаманні окремим структурним елементам нового типу педагогічної діяльності щодо планування, моделювання, апробації, розповсюдження, менеджменту в освіті [5, 15].

Переважна більшість російських і українських науковців, що працюють в галузі нових педагогічних технологій (Т.Агапова, З.Бакшєєва, Р.Вайнола, В.Євдокімов, В.Кисільова, І.Ковальова, І.Лернер, Л.Новікова та ін.) поняття “інновація” трактують як “комплексна діяльність, спрямована на створення (народження, розробку), освоєння, використання, розповсюдження нового”.

Враховуючи специфіку завдань нашого дослідження, ми дотримуємось позиції, що спирається на ідею гармонійного поєднання традиційних підходів з педагогічною інновацією, яка визначає комплексну діяльність, спрямовану на створення, експери-ментальну апробацію, освоєння та розповсюдження нових педагогічних технологій у сучасній загальноосвітній школі.

У сучасній педагогічній літературі в основі поняття нових технологій лежить об’єднання всіх елементів навчання і виховання, що спирається на традиційні і нові підходи щодо поліпшення всієї системи і процесу освіти, спрямованого на оптимальну активізацію пізнавальної й пристосувальної активності учня з метою підготовки його до відповідного вибору поведінки в майбутньому, після закінчення загальноосвітньої школи [16, 20, 30, 45, 50]. Найбільшого розповсюдження набули інновації, в основі яких лежать розвивальні ідеї. Створення й запровадження в освітню практику особистісно орієнтованої навчально-виховної парадигми освіти, теорії “виховуючих відносин”, перехід загальноосвітніх навчально-виховних закладів на новий зміст, структуру і новий 12-річний термін навчання, впровадження у практику роботи середніх загальноосвітніх закладів 12-бальної системи оцінювання, використання культурологічного та полусуб’єктного підходу, концепції самовиховання і самореалізації особистості, елементів валь-дорфської педагогіки та педагогічних систем М.Монтессорі й С.Френе, створення мережі навчальних закладів нового типу (гімназій і ліцеїв, коледжів, навчально-виховних об’єднань, шкіл-лабораторій, класів із профільним навчанням, груп із раннім поглибленим вивченням окремих предметів, приватних шкіл), а також авторських програм – все це викликало до життя й низку нових науково-теоретичних, науково-дослідницьких, науково-методич-них концепцій.

Аналіз наукових джерел [2, 3, 19, 23, 26, 36, 48, 49] дозволив виявити основні тенденцій і закономірності сучасного суспільно-політичного життя в Україні. У зв’язку з цим необхідно розглядати всі фактори та весь процес, що детермінують розвиток тієї чи іншої освітньої системи та технологій з погляду їхньої необхідності та можливості трансформовання у навчально-виховне середовище, оскільки вони відображають політичні, економічні, культурні, соціально-психологічні та морально-духовні процеси, що відбуваються в нашому суспільстві.

Розглядаючи функції освіти в контексті сучасних інформаційних та інших інноваційних змін, що впливали на довкілля, група провідних західних учених ще у 1977 році в доповіді Римському клубу наголошувала на життєвій необхідності переосмислення традиційної освітньо-виховної парадигми. З часів утворення Римського клубу в науковий обіг увійшли нові терміни: “традиційна освітня парадигма”, “інноваційна освітня парадигма” та “традиційне навчання”, “інноваційне навчання”, а в педагогічній практиці та методичній літературі до основних чотирьох моделей, за якими здійснювалось навчання й виховання дітей у загальноосвітніх навчально-виховних закладах у світі (відбірково-поточної, постановочної, інтегративної моделей, моделі “змішаності здібностей”), була додана ще одна – інноваційна модель.

У цій моделі, на відміну від когнітивних – відбірково-поточної, постановочної та моделі “змішаних здібностей”, особлива увага почала звертатись на розвиток дитини, формування в неї соціально адаптованої поведінки – розвитку бажання, готовності й здатності до виживання у новому, оновленому світі, якому притаманні риси “інформаційного та високо технозованого суспільства”. Все це потребує інтеграції зусиль не лише окремих особистостей, але й об’єднань соціумів, що характеризується розподілом праці й спеціалізацією, значною питомою вагою науки й техніки тощо.

У зв’язку з цим, стає зрозумілим, чому розробка змісту освіти та інноваційних моделей і технологій вважається процесом набагато склад-нішим, ніж у когнітивних моделях. Щоб досягти поставлених в інноваційній моделі завдань, необхідно не відмовлятись від провідної ролі теоретичних знань предметної системи, але водночас шукати можливості їх використання у реальному житті, щоб з їх допомогою пристосуватись до нього, мати соціальний затишок та постійно успішно рухатись вперед. Як наслідок, навчання в інноваційно-профільній школі концентрується біля так званих “досвідних одиниць” ситуацій реального громадського суспільного життя, його проблем, реальних подій, включення учнів у пошук адаптивних шляхів, шляхів до успіху. До характерних ознак інноваційної моделі належать співіснування предметної та проектної систем, науково-пошукових та соціально-прикладних систем.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що разом із загальноприйнятими методами, використовують такі методи, як проективна робота, консультування, корекційне викладання [27, 31, 44, 50, 60]. Групи вчителів у профільних школах є досить автономною, творчою, самостійною одиницею, вони самостійно висувають пріоритетні мету та