але й дорослих. Проте це не означає, що кіно можна запропонувати дітям в необмеженій кількості і без контролю. Насамперед батьки повинні звернути увагу на саме ставлення дитини до кіно. Доводиться іноді бачити, як кіно стає основним змістом життя дитини, через кіно вона забуває про інші свої справи, не проминає жодної картини, на кіно витрачає всі свої кишенькові гроші і навіть гроші, які крадькома бере в сім’ї. Дитина звикає до пасивного задоволення, яке часто не йде далі простого безвольного зорового враження. Користь від цього дуже незначна, а іноді обертається й на велику шкоду. Тому треба, щоб батьки і щодо кіно виявляли спрямовуючу увагу і постійне керівництво дитиною. Бажано, щоб діти до 14-15 рокув відвідували кіно разом з батьками або старшими братами чи сестрами. Певною мірою батьки повинні й вибирати на який фільм більш бажано послати дитину. Деяких картин слід уникати ще й тому, що вони важкі тематично, дитина не зрозуміє їхнього прихованого змісту, в інших подається така тема, яка може викликати неправильні реакції. Дуже часто буває, що якраз перегляд гарного фільму допомагає дитині відновити правильне ставлення до школи й до роботи. [7;317]
д) Театр. Усе, сказане про кіно, можна віднести й до театру. Але театр частіше подає теми, непосильні і для інтелекту, і для почуття дитини. З великою обережністю слід рекомендувати й відвідування дітьми деяких балетів.
Питання вибору театральної п’єси не становить труднощів, бо в багатьох містах є спеціальні театри для дітей та спеціальний репертуар. Відвідування цих театрів – явище дуже бажане. П’єса в театрі вимагає від дитини серйознішого і тривалішого напруження уваги, з цього погляду театр далеко складніший, ніж кіно. На відвідування театру йде цілий вечір, певною мірою це подія в житті дитини. Цим батьки особливо повинні скористатися і вкінці всім разом обговорити побачену п’єсу.
е) Музеї та виставки. Майже в кожному місті є музей чи галерея. Музеї, виставки, галереї – дуже важливий виховний засіб. Вони вимагають від дитини серйозної уваги, розважальний момент у них дуже незначний, вони організовують роботу дитячого інтелекту й виникають сильніші й глибші почуття. [6;272]
Якщо батьки цілком кикористають газету, кіно, театр, музей, то вони дуже багато зроблять для своїх дітей і щодо знання, і щодо виховання характеру.
§4. Заохочення й покарання як допоміжні методи виховання.
Заохочення – метод виховного впливу, що виражає позитивну оцінку діяльності дитини шляхом ласки, похвали і нагород. До нього вчитель, чи батьки вдаються тоді, коли треба відзначити сумлінне ставлення дитини до навчання, працьовитість, старанність, гарну поведінку. На основі почуття задоволення й радості в неї появляється приплив енергії, життєвий оптимізм, впевненість у власних силах. Сучасна педагогіка вважає, що виховання дитини має бути лагідним, без скандалів, без прикладання фізичної сили і т.д. Вважається, що якщо дитину заохотити, похвалити їїї, „погладити” словами, вона розкриється, як квітка до сонця. Але все треба робити з щирістю, з ласкою, з любов’ю. Педагогічні вимоги до заохочень – доцільність і помірність. Треба привчати дітей цінити перш за все сам факт схвалення, а не престиж чи нагороду. Погано, якщо учень чекає похвали через будь-яку дрібницю.
При відхиленні учня від норм поведінки вживається метод покарань, хоч педагогіка й не схвалює цей метод. К.Ушинський вважав, що „раціональніше було б вимагати такої організації шкіл, при якій нагороди й покарання були б не потрібні”. Такої ж думки дотримувався й В.Сухомлинський. За словами Сухомлинського, там, де джерелом радості дитини, підлітка є праця для людей, суспільства, зовсім немає покарань. У них просто нема потреби, питання про покарання навіть не виникає. А коли нема потреби в покараннях, - отже, немає порушників дисципліни, дезорганізаторів. „Так, тверджу: наші учні не знають покарань. І насамперед тому, що джерелом дитячої радості є жадоба творити, задоволення робити людям добро”, - писав видатний педагог. [14;219]
Покарання – це покута за якусь провину. Застосовується у тих випадках, коли учень свідомо не підкоряється справедливим вимогам, порушує норми і правила поведінки, нехтує учнівськими обов’язками. З погляду педагогічного, це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викорінення.
Основне призначення покарання полягає в тому, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, розкаяння і бажання більше ніколи такого не робити. Педагогічне значення покарань чимале. Тому там, де не можна не карати, педагог не має права не карати. При цьому слід пам’ятати, що кару треба застосувати тільки в тому разі, коли громадська думка стоїть на боці кари. [12;72]
ІІІ. Трудове виховання учнів. Їхня майбутня роль
в житті суспільства.
§1. Виховання дисциплінованості й відповідальності.
У контексті трудового виховання створюються сприятливі умови для вироблення в учнів дисциплінованості й відповідальності, що має надзвичайно важливе значення для формування особистості. „Гармонійне виховування – це одночасно виховання дисципліни відповідальності перед колективом, суспільством і перед самим собою – перед власною совістю” – писав Василь Сухомлинський. Однією з граней громадянської, політичної свідомості людини є її відповідальність перед власною совістю – це разом з тим і один з критеріїв вихованості. „Якщо вам вдалося досягти того, що дитині наодинці з собою стало соромно за свій осудливий вчинок, якщо вона прагне стати кращою, ніж вона є, якщо в її свідомості не тільки живе, але й стає власним переконанням уявлення про те, що краще,