Отже, Платон у своїх міркуваннях розмежовував фі-зичне, моральне, статеве виховання, значну роль відводив виховній системі, особистості вихователя, організації ви-ховної справи.

Ідеї Платона розвинув його співвітчизник Арістотель (384—322 до н. е.), який був вихователем знаменитого полководця Александра Македонського. На його погляд, душа людини складається з рослинної, тваринної й розум-ної частин, а тому виховання повинно поділятися на фізич-не, моральне і розумове. Розумна частина душі є найдоско-налішою, саме на її розвиток, а також тваринної (вольової) складової повинно бути спрямоване виховання. Починати слід з турботи про тіло, а потім перейти до турботи про ду-шу, щоб виховання тіла сприяло вихованню духу.

Арістотелю належить вікова періодизація виховання, яка передбачає три вікові періоди — по сім років у кожно-му. У дошкільному періоді він виокремив вік до п'яти років, визначаючи головними у цей час гру та розвиток мов-лення, а з п'яти до семи років — підготовку до школи. Ви-ховання дитини у цьому віці повинно відбуватись у сім'ї під контролем держави.

Як і Платон, значну увагу Арістотель приділяв проб-лемам догляду за новонародженими, сприянню їхньому фізичному розвитку і гарту, обов'язкам осіб, покликаних працювати з дітьми. По досягненню п'ятирічного віку ді-ти повинні бути присутніми на уроках із предметів, які їм невдовзі доведеться вивчати. Значну роль відводив він ро-лі вихователів, які, на його думку, гідні більшої поваги, ніж батьки.

Щодо проблем дошкільного виховання висловлював свої міркування видатний давньоримський педагог, тео-ретик ораторського мистецтва Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35—96), наголошуючи на особливому значенні ви-ховного впливу дорослих (батьків, годувальниці, педагога) на дитину, необхідності позитивних емоцій у процесі пі-знання нею навколишнього світу. Педагоги, за його слова-ми, повинні бути глибоко обізнаними в науках, бо немає нічого гіршого для виховання, як малограмотні люди, кот-рі вважають себе неабиякими знавцями і намагаються нав'язати своє неуцтво дітям.

Квінтіліан виступав проти примусу до навчання у ран-ньому віці, бо це може відвернути дитину від нього назав-жди. Краще, щоб навчання було для неї грою. Виправда-ною він вважав похвалу, яка дає дитині змогу радіти від своїх успіхів, перемог у змаганні з ровесниками. Для цьо-го варто використовувати різноманітні нагороди. А якщо вона не хоче вчитися, нехай заздрить чиїмось успіхам.

Готуючи дітей до школи, їм можна замість іграшок да-вати вирізані зі слонової кості букви. Пропоновані дітям висловлювання у прописах повинні містити не беззмістов-ні сентенції, а високоморальні настанови.

На думку давньоримського філософа Плутарха (прибл. 45— 127), виховання дитини у сім'ї є надзвичайно важливим, тому мати повинна бути і годувальницею своїх дітей. Не-припустимими вважав він жорстокі покарання дітей, ос-кільки бити дитину — те саме, що піднімати руку на свя-тиню. У вихованні, на його думку, як і в мистецтві та нау-ці, все зводиться до трьох умов: природи, навчання та вправляння. Природа людини без навчання сліпа; навчан-ня без природи недостатнє; вправляння без природи і навчання недосконале. Від природи залежать здібності, від навчання — їх розвиток, від вправляння — їх практичне застосування, а разом вони становлять вищу досконалу освіту людини.

Не обходили увагою проблеми дошкільного виховання і такі давньогрецькі мислителі, як Сократ (прибл. 470— 399 до н. е.) і Демокріт (прибл. 460—371 до н. е.).

Загалом дошкільне виховання в античному світі вияв-лялося у двох виховних системах: спартанській (спрямо-ваній на виховання волі, сили, витривалості) й афінській (метою її було формування гармонійно розвиненої особис-тості). У підготовці дітей до школи враховувалась і специ-фіка предметів, які невдовзі їм доведеться вивчати: грамо-та, математика, етика, ритуальні церемонії, логіка, фізич-ні вправи.

Розвиток теорії і практики вітчизняної дошкільної освіти наприкінці XIX — у першій половині XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. набули подальшого розвитку і конкретного використання на практиці в дошкільних установах теоретичні напрацювання гума-ністичної педагогіки. Насамперед було реформовано та оновлено запропоновану Ф. Фребелем систему дитячого садка.

Вітчизняна теорія і практика фізичного виховання ді-тей дошкільного віку значною мірою формувалася під впливом праць російського педагога, лікаря Петра Лесгафта (1837—1909). «Перші сім років життя, — стверджував він, — визначають певний тип дитини, тому важливе зна-чення має послідовність слова і справи стосовно дитини: справа на дитину впливає сильніше, ніж слово». Виступа-ючи проти неприродних засобів прискореного розвитку ді-тей, Лесгафт обґрунтував роль гри як самостійного вияву особистості, класифікував різні види ігор, сформулював рекомендації щодо педагогічного керівництва ними.

Російський психофізіолог Володимир Бехтерев (1857— 1927) значну увагу приділяв проблемі моральної зорієнтованості педагогічного процесу. Експериментальне він до-вів, що людина володіє двома типами рефлексів — набути-ми від предків та сформованими внаслідок виховання. То-му виховання має цінність не лише для нинішнього, а й для майбутніх поколінь. Бехтерев доводив важливість ви-ховання у перші три роки життя дитини, коли заклада-ються основи її фізичного і духовного здоров'я.

У Києві було засновано Фребелівський інститут з ініціативи голови Київського Фребелівського товариства, доктора медицини, психолога, педагога, дослідника основ-них етапів нервово-психічного розвитку дитини Івана Сікорського (1842—1919). Його праця «Виховання у віці першого дитинства» (1884) започаткувала систематичні дослідження вітчизняною педагогічною наукою розвитку психіки дитини у перші роки життя.

Один із перших спеціальних дошкільних закладів в Ук-раїні було засновано у 1858 р. з ініціативи