В теоретичних напрацюваннях тогочасних педагогів П. Біланюка, Я. Біленького, І. Велигорського, В. Калиновича, Я. Кузьміва, В. Кузьмовича, В. Левицького, В. Пачовського, І. Петрів та інших простежується заклик враховувати в практичній учительській діяльності постулати поширених на заході течій біхевіоризму, гештальтпсихології, психоаналізу. (Богданів Ю. Педагогічна психологія / ШВН. – 1943. – Ч.2. – С. 77-83; Б. Ол. Індивідуальна психологія // РШ. – 1939. – Ч.12. – С. . Від редакції // УШ. – 1932. – Ч.1. – С. та інші). В працях вищеперелічених авторів наголошується на необхідності усвідомлення зв’язку навчання української мови з психологією й педологією, покладення в основу чинних програм психологізації навчання. Ю. Богданів, Я. Кузьмів, І. Петрів, І. Ющишин, Я. Ярема наголошували, що навчання української мови можливе за умови розвитку мислення учнів, їхньої уваги, пам’яті, вмінь бачити й сприймати мовні явища. Мовленнєву діяльність вони розглядали як сукупність психофізіологічних дій людини, що спрямовані на сприймання й розуміння мовлення, адже вона відображає психічну діяльність людини, розвиток її інтелекту й емоцій.

Отже, провідними чинниками, що сприяли розвитку дидактичних засад навчання української мови в Галичині в другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. були: "весна народів"; австрійський конституціоналізм; відсутність власної держави і тиск зі сторони Польщі, загострення міжнаціональних стосунків українців і поляків після 1918 р.; формування на основі звичаїв і традицій, національної освітньої системи; зміна статусу української мови як навчального предмету (спочатку вона була вільним предметом, згодом її перевели у розряд відносно-обов’язкових, тобто факультативних занять, а з 1850_х – до обов’язкових для народних шкіл); посилення розвитку освітнього та культурного життя, створення українських культурно-освітніх товариств "Просвіта", "РШ"; інтенсивний розвиток педагогічної преси («Батьківщина», «Діло», «Учитель», «Газета школьна», «Школьна часопись», «Наша школа та ін.), що дозволило публікувати порівняно велику кількість матеріалів, де автори статей, за відсутністю урядових документів, на основі власного досвіду визначали форми, найбільш придатні для вивчення певного розділу мови, а також найефективніші для вивчення даної дисципліни методи; зміна стереотипного ставлення до традиційних форм і методів навчання з огляду на передовий зарубіжний досвід. Дидактичні засади вивчення мови в цей період формувалися на стику напрацювань українських педагогів і передової західноєвропейської думки з вагомим акцентом у сторону національного.

§ 1.3 Нормативно-правова база щодо мови викладання в школах краю досліджуваного періоду

За часів австрійського імперського авторитаризму, панування польської шляхти спостерігаємо стан урядової невизначеності до предмету української мови, який тривав аж до кінця 90-х років XIX ст. Хоча в 1776 р. зі створенням галицької шкільної комісії і вийшла цісарська постанова, в якій ішла мова про рівноправність греко-, римо- й вірменокатоликів у шкільних справах, потребу заснування шкіл для них, проте вона не виконувалася. Тому в 1790 р. українська духовна ієрархія звернулася до цісаря Леопольда II з проханням у тривіальних та нормальних школах східної Галичини вчити дітей українською мовою та звільнити дяковчителів від військової служби.

Проте коли в 1791 р. вийшов новий розпорядок, то він значно обмежив права української мови, оскільки дозволяв засновувати нові українські школи тільки в тих місцевостях, де не було польських чи німецьких шкіл. Постанова галицької губернії від 6.02.1792 р. дозволяла вчити дітей читанню й письму по-українськи лише двічі в тиждень, решту часу вивчали церковно-слов'янську мову.

Від українців вимагали перекладати церковні книги на польську мову або друкувати їх латинськими літерами, якщо хочуть, щоб їхні діти вміли ті книги читати (Товариство "Взаємна поміч українського вчительства" 1905-1930 / За ред. І. Ющишина. – Львів: Наклад ВПУВ. 1932. – 339 с. – с. ).

У 1815 p., у зв'язку з новою організацією шкіл, тогочасний митрополит Михайло Левицький звернувся до намісництва з проханням ввести в сільських школах українську мову викладання. Отримавши відмову, в 1817р. подає аналогічне прохання до віденського парламенту, результатом чого стало створення комісії, яка, однак, визнала викладовою польську мову. М. Левицький та І. Могильницький протестували проти ухвал комісії.

В 1818 p. вийшла цісарська постанова, що діяла аж до 1848 р. У ній вказувалося, що в усіх народних школах Галичини й Буковини греко-католицькі діти мають вивчати по-українськи релігію, яку мають викладати священики того самого обряду. Діти греко-католицького віросповідання мають вчитися читати й писати по-українськи в тих школах, де навчається молодь різного віросповідання. Якщо ж у школі контингент учнів становлять виключно особи греко-католицького віросповідання, то все навчання має проводитися українською мовою, але слід їх також вчитися читати й писати по-польськи. Греко-католикам надано право створювати й утримувані за власні кошти українську школу (Гнатюк В. Націон. відродж. австро-угорських українців – с. ).

В 1849 р. Міністерством віросповідань і освіти у Відні було ухвалено «Організаційний нарис гімназій і реальних шкіл Австрії», яким дано дозвіл на відкриття приватних середніх шкіл з українською мовою викладання (Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ ст). – К., 1991. – 379 c. – C. ). Проте прогресивні зімни протрималися недовго.

Після придушення революції 1848 р. постають роки реакції. У 1851 р. розпущено Головну руську раду, в 1852 р. відновлено орден єзуїтів. 21 серпня 1856 р. було відмінено обов'язкове викладання рідною мовою в гімназіях (Ступарик. – Ш.Г. – с. ).

В цей же час, порозумівшись з династією Габсбургів, польська шляхта здобула необмежену владу в Галичині. Намісниками в краї, як правило, були поляки. Шкільна адміністрація також була польською: у найвищому краєвому органі управління освітніми справами, Краєвій шкільній раді, створеній у 1867 p.,