Відсутність належної нормативно-правової бази значно ускладнювала вдоско-налення змісту шкільного курсу української мови, пошук нових принципів, форм. методів й засобів її викладання. Тому педагоги краю (І. Кулинич, І. Ющишин) готу-вали проекти нових шкільних законів, які так і не були реалізовані. Важливо, що пошук шляхів реформування освітньої системи відбувався паралельно з аналогіч-ними процесами в Наддніпрянській Україні, що є ще одним зі свідчень соборниць-ких тенденцій у розвитку українського руху й праці над реформуванням дидактич-них засад вивчення української мови. Прикладом є концепції розбудови національ-ної школи, розроблених у 1913 р. І. Ющишиним (Проект…) в Галичині та Я. Чепігою (Проект української школи) в Наддніпрянській Україні (Світло. – 1913. – Ч. 1-4). Згідно з цими документами, школа має бути доступною для дітей усіх суспіль-них верств, обов’язковою для дітей шкільного віку, навчання в ній має вес-тися рідною мовою, адже саме рідна мова є запорукою виховання в національному дусі. Школа повинна відповідати економічним і соціальним умовам життя народу, тісно співпрацювати з сім’єю.

І. Ющишин одним із найбільших недоліків державного шкільного закону 1869 р., "абсурдом ХХ століття" вважає саме вживання в ньому терміну "викладова мова", наголошуючи, що може бути мова "урядова", міжнародна, але "викладової" мови не існує, оскільки мовою викладання може бути лише та, яку дитина розуміє, котрою розмовляють її батько й мати, тобто рідна (виділено нами – М. Т.) мова дитини. Концентрація ідей, викристалізування думок і понять, переконаний педа-гог, може відбуватися лише за допомогою рідної мови, в той час як навчання чужою мовою наносить психіці дитини непоправну шкоду, гальмує загальний інтелектуаль-ний та моральний розвиток індивіда. Тому автор "Проекту…" вимагає при наявності в тій чи іншій місцевості хоча б 40 дітей певної національності проводити навчання рідною мовою, оскільки протилежне суперечитиме принципам раціональної педаго-гіки, здоровому глузду і природі. (Ющишин. Проект… – с. _). Тому § 10 запро-понованого І. Ющишином документу проголошує: "Викладовою мовою в кожній народній школі може бути тільки рідна мова дітей " (с. 26). У § 12 вчитель ви-значає й необхідний для засвоєння дітям мінімум на перші чотири роки навчання: " … здобути правильну вправу в писанню, читан-ню … і володіти вправно рідною мо-вою в письмі й слові, а з п’ятим роком науки зачиняється щойно правильне на-вчання рідного письменства …" (с. ). І. Ющишин наполягає на введенні предмету "українська мова" в навчальні заклади всіх типів (Ющишин І. Проект на зміну дер-жавного шкільного закона з дня 14. мая 1896. року. – Львів: НТШ, 1913. – 56 с. – уза-гальнено).

В 1917 p. на Великій Україні організовуються літні учительські курси україно-знавства, мета яких, серед іншого, передбачала навчити народних учителів мови на-стільки, щоби вони могли вчити дітей і шкільну молодь по-українськи, а також "освідомити національне народне учительство пробудити в його думках пригашену іскру любови до рідного краю й народу й зробивши се, спонукати, призвести їх до того, щоби стали свідомими синами свойого народу та справжніми виховниками української шкільної молоді" (Грицак Є. Учительські курси українознавства на Вел. Україні в 1917 р. // Учитель. – 1924. – Р.І. – Ч.5. – с. 172-176. – с. 173). До предметів програми курсів включено й українську мову, лекції з якої передбачали систематич-ний виклад граматики з історією мови, методики мови. З української літератури пе-редбачалося ознайомлення з історією українського письменства. В роботі курсів приймали участь і вчителі – галичани, яких запрошував відомий педагог і публіцист А. Хомик, що завідував у Києві в повітовому земстві т.зв. "лекційним бюро". Проте до лекторів-галичан, стверджує Є. Грицак, ставилися "з острахом", оскільки не всі галичани дотримувалися вимог української літературної мови (Грицак Є. Учительсь-кі курси українознавства на Великій Україні в 1917 р. // Учитель. – 1924. – Р. І. – Ч.5. – с. 172-176. – с. 173).

Завдяки певним конституційним свободам в Галичині до 1918 р. працювали по-тужні культурно-освітні товариства, видавалися українські брошури, книжки, часо-писи. У Львівському університеті було 8 укр. кафедр, 4 доцентури, 6 українських державних гімназій, в краї функціонували 2612 українських народних шкіл. (Великанович Д. За укр. школу. – Львів,1937. – 56 с. – с. 12).

Достатньо виважену й толерантну освітню політику щодо мовного питання прово-див уряд ЗУНР. Створений 6 листопада 1918 p. Державний секретаріат освіти і віро-сповідань (очолюваний А. Артимовичем, О. Барвінським, А. Крушельницьким) роз-глядав питання реформування освіти, забезпечення навчальних закладів кваліфіко-ваними педагогами тощо. Секретаріат освіти видав 12 лютого 1919 р. розпоря-дження "В справі тимчасових змін научних планів", яким передбачалося замінити обов'язкове вивчення польської й німецької мов на українську. У містах, де функ-ціонувало багато середніх шкіл, частину з них переводили на державну викладову мову, а де була лише одна гімназія, її перетворювали на українську. В усіх держав-них і приватних школах з недержавною мовою навчання вводилася українська мова як обов'язковий предмет. В середніх школах польська мова залишалася, але як надо-бов’язковий (факультативний) предмет. (ЦДІАУ у Львові, Ф. , оп. 1, спр. 96, арк. 54).

Оскільки навчальний процес реалізувався на основі старих австрійських планів, то Державний секретаріат освіти 12 лютого 1919 р. видає спеціальне розпорядження "В справі тимчасових змін научних планів", яке акцентувало на необхідності враху-вання національного елементу при реалізації навчальних програм (Ступарик Б.М. ШГ. – С. ).

Право українцям краю на школи з українською мовою навчання гарантував один з параграфів прийнятого 13 лютого 1919 р. закону "Про основні уладження шкільництва на Західній області Української Народної Республіки".

Загальнодидактичні й