В результаті політичних зрушень в освітній політиці при Львівському універси-теті створено кафедру української мови та літератури, в народних школах у містах і селах з більшістю українського населення запроваджено українську мову викла-дання, а в головних школах українська мова стала окремим навчальним предметом.

Учені стверджують, що український рух розгортався в контексті соборницьких тенденцій. Незважаючи на його окремі відмінності в Наддніпрянщині та Галичині, напрацювання в україномовній галузі мають, безперечно, загальнонаціональне зна-чення, що засвідчує внутрішню єдність українців усіх етнічних земель (Ступа-рик Б.М. Про паралелізм у розвитку українського шкільництва // Ступарик Б. Школі – національне виховання … – С. ). Типовим прикладом є діяльність Кирило-Мефо-діївського братства (1845-1846), яке своїм завданням ставило перебудову суспіль-ства на засадах християнського вчення про свободу й справедливість шляхом здійс-нення ряду реформ, зокрема, поширення освіти в народних масах, зрівняння в пра-вах усіх слов’янських народів щодо розвитку їх національних мови й культури (ЕУ. – Т.3. – С. ).

Для Великої уваги України друга половина ХІХ ст. характерна репресіями, за-боронами всього українського. Розуміючи, що українська мова, українська книга таять в собі велику небезпеку, адже здатні розбудувати, підняти національну само-свідомість народу, міністр внутрішніх справ Валуєв у 1863 році видає циркуляр із забороною українських книжок для школи й народного читання. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ підписав у м. Емсі таємний указ про абсолютну заборону українського письменства, й українська мова втрачала право на функціонування в літературі, школі, культурі, громадському житті. Антиукраїнські заходи царського уряду отри-мали широкий резонанс в Галичині (Новинки. Сумна відомість // Газета школьна. – 1876. – 4. 14. – С. 14-116.)

На сторінках тогочасних часописів "Правда", "Газета школьна" та ін. педагоги краю з обуренням висловлюються про запровадження "недоречних", "варварських указів", вважаючи, що нищити мову означає грішити проти природи, адже "розвій і виховання народу можливе тільки в його рідній мові" (О.С. Указ против руского язика // Газета школьна. – 1876. – 4.17. – С. . – С. 137). Від когорти галиць-ких педагогів автор статті висловлює переконання, що вся інтелігенція Росії, вся Слов’янщина, вся Європа виступають проти такого насильства, і незважаючи на укази, живе й житиме українське слово, українська пісня, українська думка. Усвідо-млюючи, яку небезпеку для розвитку всього українського становлять царські укази, галичани наголошують на необхідності зберегти українську мову, продовжити "ве-лике й святе діло народного відродження" (О. С. Указ против руского язика // Га-зета школьна. – 1876. – 4.17. – С. 137-138. – С. ). Вищеназвані міркування не були пустою декларацією. Переслідувана в Росії, українська думка розвивається в Галичині. Міцніють зв’язки між Наддніпрянською Україною й Галичиною, що, як вважають історики, зокрема, Д. Дорошенко, мало великий вплив на розвиток націо-нального життя в усіх українських землях (Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 550.

В Галичину спрямували свої ідеї та перенесли діяльність відомі громадські ді-ячі, письменники, що надсилали праці в галицькі видання, готували шкільні підруч-ники з рідної мови й літератури. Оскільки в Галичині між мовою, спотвореною польськими впливами, та літературною мовою спостерігалися значні відмінності, то чимало галичан і наддніпрянців працювали в напрямі протистояння поширенню польських слів, боролися за чистоту рідної мови.

Великими є, зокрема заслуги О. Огоновського, який першим запровадив у ви-давництво пом’якшення на -ський. Після перетворення товариства ім. Т. Шевченка на наукове він у 1893 р. на засіданні філологічної секції створив комісію (члени – Т. Грушкевич, В. Коцовський, О. Огоновський, М. Пачовський,), яка мала випрацю-вати єдиний правопис української мови. Зреалізувати це важливе завдання пере-шкодила смерть О. Огоновського.

В Галичині друкують свої твори О. Кониський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький. З підросійської України переносить свою працю в Галичину і М. Драгоманов. Він, як і інші представники прогресивної інтелігенції, вважав українську літературну мову важливим засобом формування національної свідомості галицьких українців: " … Я склав (бл. 1872 р.) план: поширити в Галичині український напрямок через нову руську (великоруську) літературу, яка своїм світським характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь до демосу, а поскільки де-мос там український, то українська національна свідомість дотягнеться сама со-бою…" (Драгоманов М.П. Автобіографія // Вибрані твори. – Прага, 1932. – Т.1. – С. ).

У 1907 р. Журнал "Україна" опублікував статтю І. Нечуя-Левицького, в якій ав-тор назвав галицьку мову "жаргоном", оскільки вона пронизана польськими впли-вами, і радив письменникам Підросійської України починати працю над створенням української літературною мови, не оглядаючись на Галичину. На статтю І. Нечуя-Левицького в тому ж журналі у 1907 р. М. Пачовський відгукнувся розвідкою "Літе-ратурна мова на Україні", в якій обґрунтовує провідну думку: не політичні межі на території, але етнографічні повинні об’єднати простір народного духовного життя, а мова повинна стати спільним добром усього загалу, добром всенародниім (Пачавсь-кий М. Становище й наука українсько-руської мови як викладової в наших гімназіях. Реферат на з’їзді галицьких і буковинських україністів. 20 мая 1909. – 30 с. – С. ).

Наприкінці 1907 р. Петербурзька академія наук надіслала М. Грушевському друкований проект всеукраїнського правопису, остаточне доопрацювання якого ад-ресовано НТШ. За дорученням голови НТШ з рефератом із цього питання виступив М. Пачовський. На кількох засіданнях мовної комісії НТШ було опрацьовано й за-тверджено