У 1868 р. було скликано комісію для укладання українських шкільних підручників, до якої ввійшли А. Вахнянин, В. Ільницький, директор першої академічної гімназії у Львові (голова), О. Огоновський, О. Партицький, Ю. Ромунчук та інші. Основними напрямами діяльності комісії стали фонетичні виправлення українського правопису (фонетику ввели в школах у 1893 р.), укладання української навчальної і наукової термінології, ґрунтовне перероблення змісту старих та укладання нових підручників.

Підручники видавались за кошти шкільного фонду Ставропігії і "Просвіти", яка, зокрема, видала новий „Буквар" В. Барвінського та І. Бігая, а також читанки О. Левицького і О. Партицького, Ю. Романчука (Романчук Ю. Руска читанка для 4 кляси школь народныхъ. – Львівь, 1879; Партицький О. Руска читанка для 4 кляси шкіль народныхъ в Галиции. – Львівь, 1876). З них діти дізнавались про справжнє історичне минуле рідного народу, про найважливіші події всесвітньої історії, знайомились зі зразками українського фольклору, з творами Марка Вовчка, Л. Глібова, І. Котляревського, П. Куліша, С. Руданського, Ю. Федьковича, Т. Шевченка та ін.

Неоціненне значення для організації навчального процесу в школах, розроблення психологічних та дидактичних основ навчання української мови, підготовки програм і підручників з української мови для всіх типів шкіл мала діяльність "Рідної школи" (1881-1939), яка за чисельністю та впливами виступила другою після "Просвіти" українською національною громадською організацією в Галичині (Білавич, Савчук – С. 12). Українське педагогічне товариство піднімало проблеми захисту української мови в школах, вносило пропозиції до крайових шкільних властей та австрійського парламенту з питань заснування українських шкіл, боролося за ліквідацію неграмотності серед населення, видавало підручники з української мови, засновувало школи з українською мовою навчання, зорганізову-вало національно свідомих українських учителів. В окремих населених пунктах Галичини працювали т.зв. "збірні лекції" – приватні навчання учнів українською мовою, які створювалися при гуртках "Рідної школи" як для сільської, так і для робітничої молоді в тих місцевостях, де польська влада не дозволяла відкривати народні школи. Хоча на "збірних лекціях" навчали за програмою державної школи, однак офіційного статусу власті їм не давали (Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – С. ).

Особливо велика роль УПТ в організації приватного середнього шкільництва: за період діяльності ним було відкрито 19 гімназій та 11 ліцеїв, а на 1939 рік "Радна школа" мала 12 загальноосвітніх, 2 купецькі гімназії та 11 ліцеїв (Білавич, Савчук – С. 115-116).

З окупацією краю (16-17 липня 1919 р.) та особливо передачею Східної Галичини Польщі за умов надання їй територіальної автономії (15 березня 1923 р.) колонізаційний тиск на мовне питання став ще відчутнішим, оскільки ініціювався офіційними документами. Крім того, економічна криза 20-30_х рр. країн Європи співпала в Галичині з другою хвилею антиукраїнських виступів зі сторони польських шовіністів, тому умови функціонування та й самого існування українських шкіл у Галичині значно ускладнилися, що негативно вплинуло на теоретичні й практичні пошуки педагогів у галузі української мови. Хоча в § 109 польської конституції 1921 р. було закріплено право кожного громадянина на збереження своєї національності, національної гідності, рідної мови і конституція 1935 р. не відмінила цієї статті, однак на початку 20_х рр. з 30318 шкіл у Польщі тільки 2370 були українськими (Нарис історії "Просвіти" – с. ). Зростання кількості польськомовних шкіл, зміна українських шкіл на утраквістичні, зміна мови навчання з української на польську значною мірою ускладнювала роботу з удосконаленням змісту та основних аспектів навчання української мови.

Дискримінаційні щодо української мови ухвали – проведення ревізії україномовних підручників, заведення польської азбуки в шкільні книжки для українських шкіл – прийняв з’їзд Кресової "Хієни" (середина листопада 1923 р.), що стояла при владі (Герасимович І. Укр. школи під польськ. владою. – Станіслав: Бистриця,1924. – С. ).

Після окупації Галичини Польщею шкільництво стало підпорядковуватися Міністерству освіти і віросповідань, в той же час продовжували діяти австрійські закони та інструкції. Після рішення Ради Послів від 14 березня 1923 року про включення краю до складу Польщі розпочалася відкрита полонізація всього українського, що ускладнювалося ще й важкою економічною кризою кінця 20_х – початку 30_х рр. ХХ ст. в історії Європи.

У міжвоєнну добу (1919-1939 рр.) дидактичні основи вивчення української мови і літератури формувалися в досить складних умовах, зумовлених передусім антиукраїнською політикою правлячої польської влади, яка планово проводила асиміляцію українців і ліквідацію українського шкільництва.

З метою усунення громадських впливів проводилася робота з централізації шкільної адміністрації, навчальні плани змінювалися відповідно польського законодавства, обмежувалися права української мови, в школи вводилася польська мова викладання. Незважаючи на заборони офіційної влади, прогресивні педагоги краю проводили збори, наради, конференції, на яких піднімали питання покращення якості викладання української мови в школах. Так, 8 липня 1923 р. у Львові проведено анкету (збори) в справах організації укр. шкільництва та програм навчання і виховання в народних школах, у якій взяли участь представники ВПУВ та "Учительської громади". Серед інших, з доповіддю виступав І. Ющишин, в якій розкрив стан вивчення укр. мови й л-ри. Після жвавої дискусії учасники зборів прийняли таку постанову:

1) Пед-науковій комісії підготувати проект програм навчання в укр. школах, подати їх шкільній владі на затвердження і сприяти реалізацію їх на практиці з початком 1923/24 навч. року;

2) на Пед-наукову комісію накласти обов’язки забезпечити укр. народні школи підручниками, в першу чергу з укр. мови, літератури, граматики, а також підготувати відповідні