Таким чином, батьки створюють інвалідизований сценарій життя дитини. Первинний, органічний дефект дитини ускладнюється вторинним, соціальним, коли батьки несвідомо створюють “програму невдач” у розвитку дитини. Витіснення неприємних переживань, пов’язаних з майбутнім дитини, є причиною того, що батьки більше живуть сьогоднішнім днем, проблемами сьогодення, намагаючись менше думати про те, що буде завтра.

Крім того, батьки, які мають дитину з розумовою відсталістю, часто емоційно відкидають або ставляться до неї амбівалентно (І.С. Багдасар’ян). Таке ставлення до дитини з вадами інтелекту не сприяє її особистісному розвитку, може бути причиною поведінкових та емоційних порушень (гіперактивність, тривожність, агресивність) [67].

Велике значення для розвитку та становлення особистості дитини має її становище як члена сім’ї. Розумово відстала дитина часто страждає від нестачі соціального досвіду, а негативне ставлення оточуючих людей може викликати в неї фрустрацію, страх неприйняття, тривогу. Якщо батьки та родичі приймають дитину, граються з нею та задовольняють її потреби в емоційному спілкуванні вже від самого народження, вона набуває елементарних навичок інтелектуальної та емоційної поведінки, може засвоїти звичайні елементарні соціальні норми.

5. Тривалий стрес спричиняє дратівливість, взаємні звинувачення та погіршення подружніх стосунків у цілому. Стрес та напруга можуть виникати як наслідок розходження між потребами розумово відсталої дитини і стилем життя подружньої пари. Розумово відстала дитина потребує інтенсивнішої та постійної уваги, що перешкоджає батькам вести звичайний спосіб життя. Ще одним чинником тривалого стресу є “образ дитини” у сучасній культурі, який орієнтований на соціальні успіхи, включеність людини в соціальні стосунки, її інтелектуальні досягнення. Такі соціокультурні традиції сприяють тому, що психічне порушення дитини є сильною психологічною травмою для батьків. До переживань, пов’язаних зі станом дитини, у багатьох батьків додається відчуття провини, сорому за дитину, розчарування. Батьки часто приховують діагноз дитини через те, що в переліку різних видів патології психічні порушення стоять дуже низько. Як правило, з великими труднощами приймають діагноз “розумово відстала”.

Багатоманітність реакцій батьків на появу дитини з патологією, на думку багатьох дослідників, можна умовно поділити на 4 основних етапи [53]:

1. Стан шоку, розгубленості, іноді страху. Отримавши інформацію про неповносправність дитини батьки на перших порах живуть в ситуації постійного стресу. У цей період їх хвилює єдине: “Чому наша дитина не може бути такою, як усі?” І це на фоні того, що вони взаємодіють з новонародженою дитиною, яка дуже чутлива до емоційного стану в першу чергу матері.

2. Негативізм, заперечення поставленого діагнозу. На цьому етапі батьки схильні до пошуку причин такої ситуації, що в окремих випадках призводить до взаємних звинувачень у поганій спадковості та поведінці під час вагітності.

3. Прийняття діагнозу та пов’язана з цим депресія. Визнавши реальність захворювання, батьки не перестають відчувати любов до свого малюка та почуття втраченої гордості за нього.

4. Звернення батьків за допомогою до спеціалістів. Усвідомлення того, що процес лікування та спеціального навчання буде тривалим, стає черговим сильним стресом для батьків та родичів особливої дитини. Він переживається протягом усього життя, часто стає причиною ізоляції сім’ї від суспільства.

Повноцінність розвитку дитини залежить не тільки від матеріального становища сім'ї, рівня медичного обслуговування і побутових умов, а й від соціально-психологічних факторів особистісного росту батьків, формування батьківської любові, психологічного клімату в сім'ї та соціального оточення. Дитина з розумовою відсталістю вимагає від матері і батька повсякденної роботи над собою. Це пов'язано насамперед з тим, що у дитини з розумовою відсталістю починає різко занижуватись самооцінка, підвищується невдоволення собою. Подолання страху, відчаю, почуття провини, самотності сприяє постійному творчому, а відтак і особистісному росту. Уважне спостереження за своїми емоціями, психологічними станами забезпечує сприятливий психологічний клімат у сім'ї.

Уміння ставити питання і знаходити на них відповіді, пізнання нового, зацікавленість у вивченні науково-методичної літератури (медичної, педагогічної, психологічної) допомагає батькам вивчати особливості захворювання чи дефекту та спрогнозувати їх вплив на загальний розвиток дитини. Одна з важливих особливостей розвитку особистості – почуття власної відповідальності за життя дитини і збереження цілісності сім'ї. Уміння приймати рішення, упевненість у своїх діях, уміння відповідати за свої вчинки створює в сім'ї атмосферу емоційного спокою.

Батьківська любов – джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини, її психологічного та інтелектуального розвитку. Ще під час вагітності жінки у майбутніх батьків починають формуватися певні життєві плани, зароджується почуття любові. Природа любові матері і батька різна. Батько завжди менш позв'язаний з дитиною в перші роки життя. Найважливіший для дитини в цей період життя контакт з матір'ю. Е.Фромм називає любов батька любов'ю "на певних умовах", її принцип: "Я люблю тебе тому, що ти виправдовуєш мої надії, бо виконуєш свій обов'язок і схожий на мене". Якщо народжується дитина з особливими потребами, то створений раніше образ руйнується. У не дуже благополучній сім'ї, у якій один з подружжя має занижену самооцінку, починає звинувачувати іншого члена подружжя в тому, що дитина народилася з вадами. В процесі розвитку дитини вона ускладнюється, видозмінюється, позначаючись на сімейних відносинах [40, с. 16].

Отже, сприятливий психологічний клімат у сім'ї