На подолання негативних явищ попередження дитячої бездоглядності спрямований Указ Президента України від 18 березня 1998 року “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей”[1,с.11].

На розв’язання проблем затверджена Державна програма запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, затверджена 21 лютого 2003 року № 154 (2003)[19,с.78].

У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіонах є малоефективною. Кожного року в Україні збільшується кількість дітей на вулиці і через малоефективний контроль з боку суспільства за вихованням та утриманням дітей у неблагополучних сім’ях призводить до виникнення ситуації, коли все більше таких дітей не отримують соціального захисту і стають “дітьми вулиці”.

Одним з аспектів розгляду парламентських слухань, що відбулися 22 грудня 2003 року стало обговорення проблеми, що стосується безпритульних дітей в Україні і шляхи подолання цієї проблеми.

На рівні Кабінету Міністрів України рекомендується, в першу чергу, удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень ООН. Реалізацію контролю за становищем дітей в Україні можлива за умови визначення центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до ч. 2 Ст. 170 Сімейного кодексу України у виняткових випадках при безпосередній загрозі для життя та здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право прийняти рішення про термінове вилучення дитини в батьків та позбавлення їх батьківських прав. У цьому випадку прокурора повинні терміново повідомити і в семиденний строк звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав обох або одного з батьків [33,с.358].

На сьогодні згідно з чинним Сімейним кодексом України на органи опіки та піклування покладаються такі обов’язки:

захист прав сім’ї (Ст.19);

надання дозволу забрати дитину з пологового будинку бабі, діду у тому випадку, коли батьки відмовляються від неї (Ст.143);

захист прав та інтересів дитини у разі її звернення (Ст.152);

звернення з позовом до суду про позбавлення батьківських прав (Ст.165);

опікування дітей, батьки яких позбавленні батьківських прав (Ст.167);

встановлення опіки над дитиною (Ст.128);

нагляд за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають в Україні (Ст.235);

контроль за умовами утримання, виховання, навчання дітей над якими встановлено опіку, піклування (Ст.246).

Сімейний кодекс України не містить норм щодо представництва цього органу в місцевих органах виконавчої влади, не конкретизує структури, яка безпосередньо займається вирішенням питань захисту прав дітей позбавлених батьківського піклування (ЦК, Ст.56) [20,с.248].

Оскільки на сьогодні не існує законодавчого визначення, що собою представляє “органи опіки та піклування” як орган виконавчої влади, вирішення питань захисту прав дітей на місцевому рівні здійснюється згідно Кодексу про шлюб та сім’ю (1969 року), який втратив чинність, а також Правилами опіки та піклування, затвердженими на рівні спільного наказу міністерств у 1971 році [1,с.56].

Міністерство охорони здоров’я України надає медичну допомогу “дітям вулиці” та іншим потребуючим.

Міністерство освіти і науки України розробило систему інформування про сім’ї потенційних усиновителів, опікунів та піклувальників.

Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку у школу, які її покинули. Основна увага приділяється створення «телефону довіри», на який можна безплатно подзвонити і викласти свої почуття і потреби. [19,с.232].

Висновки до першого розділу

Отже, в Україні є досить поширеною проблема «діти вулиці». Це є серйозною проблемою, яка негайно потребує вирішення і допомоги у цьому.

Якщо підходити до визначення поняття безпритульність з точки зору соціального явища, то увага акцентується на середовищі, на соціальних умовах, які формують явище. Воно повинно включати в себе перелік обставин, характерних рис середовища, у яких дитина опинилась у такому стані, та, відповідності до цього, види бездоглядності повинні визначатися залежно від наявності або відсутності цьому середовищі тих чи інших причин.

Особливості дитячого психофізичного організму вимагають створення навколо дитини належних матеріальних і моральних умов існування та виховання. У таких умовах виховуються гармонійно повноцінна людина. А якщо сукупність їх частково або повністю відсутня, дитина потрапляє в стан безпритульності. Таким чином, безпритульність – це соціальне явище, яке характеризується відсутності у дитини сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку дитини постійно змінюється і залежить від того, що широко ставиться проблема охорони дитинства в країні, та від наявності у організації по охороні дитинства засобів надання конкретної допомоги безпритульним дітям.

Якщо брати за основу поняття безпритульності як соціального явища, яке характеризує відсутність сукупності сприятливих умов, що оточують дитину, то й класифікація видів бездоглядності повинна базуватися на аналізі цих умов.

Саме джерело проблеми є дитина, яка йде з дому, з школи на вулицю, залишаючись без родини. А основними причинами виходу дітей на вулицю є проблеми в сім’ї, школі, з друзями. Потрібно шукати, працюючи з дитиною, той корінь із-за якого пішла з дому і тоді вже боротися з проблемою. А ще краще проводити профілактику цього явища. Міністерства України видають різноманітні акти, що стосуються прав дітей, і безпосередньо через місцеві органи займаються захистом дітей. Дитина в будь-який момент може звернутися в місцеві органи, особливо тоді, коли порушуються її права; коли в дитини проблеми і, даному випадку, вона немає куди дітися, то їй потрібно звернутися в орган опіки і піклування.

Отже, причини того, що діти залишаються без батьківської опіки і стають дітьми вулиці, мають різний характер. Проте наслідок є один – позбавлення дитини конституційного права на сімейне виховання і батьківську турботу. У першу чергу це відбувається у неблагополучних сім`ях та загострюється в умовах розпаду родини.

Розділ ІІ.Соціально- педагогічні аспекти роботи