Курсова робота

на тему: «Родинна педагогіка в давній її ісорії»

Виховання молодого покоління – один із найважливіших факторів передачі традицій, звичаїв, досвіду народу. Саме в родині молоде покоління засвоює соціальні ролі чоловіка і жінки, патріотів держави, творців власного життя, вчиться спілкуванню з людьми, любові, поваги, працелюбству. Сім’я - це приклад, який людина відтворює в подальшому, є першим середовищем в яке потрапляє дитина. Тому важливим є добробут, повага в родині, адже діти ще змалку засвоюють стереотипи поведінки, відтворюють стосунки батьків у власних відносинах, використовують такіж системи виховання дітей.

У зв’язку з цим важливе місце посідає вивчення здобутку педагогічної мудрості предків. На жаль, під впливом років загарбання іншими державами, насадження їхньої культури, урбанізації та технологічного прогресу родина поступилась своїми позиціями. Все частіше можна побачити сім’ї в яких фінансовий бік життя стає важливішим за споконвічні цінності традиційні для українців. Багато родин не є повноцінними через відсутність когось з батьків чи заміна їх бабусею і дідусем у зв’язку з працею батьків за кордоном. В таких родинах люди відчужені один від одного, втрачаються сімейні зв’язки, з’являється відчуття непотрібності, самотності. Свідченням цього може слугувати малодітні сім’ї, велика кількість розлучень, конфлікти, непорозуміння поколінь, висока смертність та інше.

Актуальність даної теми полягає в тому, що на даний момент в свідомості людей настала переміна цінностей в бік національного виховання. Все більше людей досліджують традиції, звичаї, принципи за якими жили наші предки, відроджують національний дух, традиційні види мистецтва. До людей які займаються дослідженням родинної педагогіки можна віднести таких: Сірополко, Мойсеюк, Сарапулова, Янович, Сухомлинська, Поліщук та багато інших.

За багатовікову історію наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов’ю до дітей і відданістю обов’язку їх виховання. Саме тому метою нашого дослідження стало вивчення народного досвіду за історичними джерелами, що дійшли до нашого часу, напрацювань просвітників, церковних і освітніх діячів, керманичів українського народу.

Об’єктом дослідження виступають педагогічні, морально-етичні принципи родинного виховання, а предметом – визначення основних пріорітетів народної педагогіки.

Наша курсова робота складається з трьох розділів. В першому розділі мова йтиметься про надбання народної педагогіки Київської Русі зафіксовані князями, християнськими діячами, посвітителями такими як, Ярослав Мудрий, митронолит Іларіон, Феофан Прокопович та Володимер Мономах. Їхні твори дають нам можливість прослідкувати за тим, як народна педагогіка знайшла своє відображення у вихованні знаті, керманичів держави, виявляє повагу до народної мудрості яка була присутня у можновладців.

Другий розділ стосується виховання в парафіяльних та січових школах. Вони відображають істинно народну педагогіку українців, їх традиції, звичаї. Принципи за якими виховувлись і вчились в таких школах як найкраще репрезентують народну педагогіку, її принципи за якими жив народ. Дітей виховували працелюбними, вчили поважати людей, їх працю, рідну землю, захищати її від ворогів. Не аби яке місце займала віра в православного Бога. На Січі, хлопчик мав три роки бути при старому козаку перед тим, як самому стати козаком. Важливим моментом є те, що в діяльності Запоріжської Січі були елементи доброчинності. Це привчало дітей до доброти, співчутливості, милосердя.

В третьому розділі ми розглянемо народні звичаї, обряди, що знайшли своє місце в творчі народу. Саме вони продемонструють нам як практично втілювались в життя принципи родинного виховання. Знаючи ці принципи ми можемо використати їх у власному житті, зробити крок до національної самосвідомості.

Розділ 1 Педагогічна спрямованість літературно – історичних пам’яток Київської Русі.

Традиції родинного виховання в Київській Русі

Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх – давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генезував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно – побутову культуру [М.Стельмахович]

В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Людину, яка не знала історію свого роду, вважали безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалися з поціновування пам’яток, переказів, предметів побуту, портретів, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя предків.

Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний звязок між поколіннями. Тому в родиному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.

Однією з найбільших доброчесностей була любов і повага до батьків. У багатьох родинах був звичай «віддати чолом», тобто цілувати руку батькам і родичам. З малечку привчали дітей молитися за батьків і за свою сім’ю. Виявом шанобливого ставлення до старших за віком було звертання на «ви». Вітаючись, діти мали вклонятися. У народній педагогіці такий послух і шана базувались на переконанні, що в суспільстві найбільшу повагу треба виявляти до того, хто має більший життєвий досвід.

Вихованням дітей у сім’ї опікувалася в основному мати. Роль матері в родинному вихованні полягала в тому, що вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й