Князь повчав дітей мудрості й етики: «Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє: при їді й питті без галасу великого бути, при старших – мовчати, премудрих – слухати, старшим – покорятися, з рівними і меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; уникати, не старатися повчати легковажних.Якщо ж хто (з) вас може іншим допомогти – од Бога нагороди нехай той сподівається».

Мономах уперше у вітчизняній літературі обґрунтував необхідність зв’язку освіти з потребами особистості та її діяльністю при цьому він звернув увагу на необхідність розвитку в дітей ініціативи і працелюбства. Значне місце у творі відведено ролі прикладу старших, особливо батьків у вихованні. На прикладі свого батька та особистому досвіді закликав до наполегливої старанності у навчанні, вірності своїй Батьківщині, працьовитості. Твердив, що молодь тоді досягне вершин, коли не боятиметься труднощів, боротиметься проти проявів лінощів, прагнутиме добрих справ. Зазначав князь і про важливість добрих відносин з своєю свитою : « і сідав думати з дружиною, або людей судити, або на полювання їхати». Торкаючись морального виховання, він розглядав правила й норми поведінки, які вважав критерієм вихованості особистості. Велику увагу приділено в «Повчанні» формуванню в молоді почуття любові до Батьківщини й готовності захищати її від ворогів.

«Повчання» В.Мономаха є визначною й найдавнішою пам’яткою вітчизняної педагогічної думки, що має за свою основу принципи та звичаї української сім’ї. Прогресивне значення твору полягає і в тому, що князь уперше серед мислителів Європи обґрунтував необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних завдань, пов’язаних з повсякденним життям. У «Повчанні» врівноважуються шлях до формування гармонії особистості,в якому яскраво проступають риси народної педагогіки.

Яскраво звучить у творах захоплення земним світом, який створив Бог: «... зійде сонце, побачивши сонце прославляють Бога з радістю заявляючи: ти просвітив очі мої, Христе Боже, і дав мені світ твій прекрасний...» Світ розглядався як творіння Боже, яке є благом і в якому людині «явлені» божествена мудрість, могутність, доброта, любов та краса. Ідеї Мономаха у творі відобразилися таким чином: « майте страх перед Богом у серці своєму і милостиню творіть неосудну, бо це є початок всякого добра... Більше за все убогих не забувайте, але, скільки зможете... годуйте їх, подавайте милостиню сироті, і вдовицю виправдовуйте самі, і не дозволяйте сильним погубити людину...»

Підсумовуючи все вище сказане можемо зробити висновок, що для українського народу характерними є працелюбність, повага до старших, доброзичливість. Дітей вчили бути привітними, вихованими, ввічливими. Не аби яке місце займає любов і повага до рідної землі, що поєднується з глибокою християнською вірою. Важливою частиною життя було святкування дат народного календаря, що включає дати і події, які мають як загальний, так і національний характер: День пам’яті (проводи) померлих людей, Різдво, Великдень, Вербна неділя, Трійця, Івана Купала, Свято зажинок і обжинок, дні народження кожного члена сім’ї та ін. Ці заходи сприяли єдносі поколінь, міцності родини, засвоєння кращих традицій українського народу,.

Важливими для сучасників є думки просвітителів минувшини щодо значущості прикладу батьків у вихованні дітей. Саме тому в українських сім’ях була прийнята спільна праця батьків і дітей. Такою спільною діяльністю батьки виховували в дитині не тільки трудові навички, любов до праці, а й звертали увагу на красу навколишнього світу, виховувли естетичні почуття, творити за законами краси. Наслідком цього було одухотворення побуту, надання не живим предметам переносного значення, що можемо побачити в казках, байках, легендах.

Також на сучасному етапі ми можемо використати думки про те, що потрібно з великою повагою ставитися до старших, мати послух перед ними.

На нашу думку саме таке виховання сприяє зміцненю родини і всієї держави. Тому важливо використовувати такі принципи виховання, слідувати народній мудрості.

Це свідчить проте, що за багато вікову історію наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов’ю до дітей і відданістю обов’язку їх виховання.

РОЗДІЛ 2 Родинна педагогіка в діяльності січових та парафіяльних шкіл.

2.1 Феномен козацької педагогіки в історії України.

Протест українського народу проти національного, релігійного та соціального гніту вилився в особливе військове, державне, політичне, культурно-історичне та народно-педагогічне явище – козацький рух.

Українське козацтво виникло у XVI ст. як народність із своїм особливим характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одяг, одинаковий з усіма іншими. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запоріжської Січі, де переховувався козацький військовий припас, була лицарська школа козацької молоді.

Багатовіковий визвольний козацький рух зумовив унікальне явище не лише східнослов’янської, а й світової культури – козацьку педагогіку.

Козацька педагогіка – частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті образ козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомсітю.

У поселеннях запоржців типовим явищем була цеква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого – школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю.

У ставленні до заїжджих і захожих людей запорізькі козаки завжди були