Одинокі козаки жили у бурдюках, які ніколи не закривались. Коли господар бурдюка йшов куди-небудь у степ, то він не тільки залишав його відкритим, а ще клав на столі продукти для приготування їжі. Гостей зустрічали як родичів, оскільки ні близьких, ні друзів поблизу не було.

Старі козаки часто йшли в монастир ченцями, де завершували своє життя. Проте більшість козаків помирали там, де жили. Причому, якщо козак вмирав у Січі, то його ховали на особливо відведеному кладовищі. Якщо вмирав у бурдюці чи зимівнику, то поховання знаходилось на схилі глибокої балки, поблизу мальовничого озера або серед степу. Нерідко насипали високі кургани.

Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької старшини дозволило їй виконувати благодійницькі функції: будувати церкви, монастирі, школи. В Україні завдяки цьому утворився особливий стиль, так зване українське бароко.

2.2 Історія виникнення та види козацьких шкіл.

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл з підготовки кобзарів, лірників, і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи на Україні. Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Занняття з учнями проводились індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистецький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі часто були і поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогами, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги кобзарів по всій Україні.

Осередком освіти XVII століття звичайно був Київ, проте козацькі школи існували і в Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та в інших містах.

Перша школа на Січі, відкрита в 1576 році, слугувала зразком для осередкіів освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося пербування жінок. Навіть отамани залишали свої сім’ї десь за межами Січі. За порушення цього порядку загрожувала смертна кара. Батьки прибували на Січ з синами, щоб ті навчилися грамоти і військової справи. Траплялося, що шукаючи порятунку від панської сваволі, діти добиралися туди самі.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташована на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів і дияконів – у цьому відділі було завжди 30 учнів. Крім цього, був відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти ( їх було біля 50 ), яких навчали грамоті, співу та військовому ремеслу.

У січовій школі було реалізовано принципи гармонійного виховання людини,оскільки одночасно з загальними предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь продовжувались в козацьку епоху. Загартовуючи себе і готуючи свій організм до складних випробувань долі, козаки влітку спали під зоряним небом. Вони ґрунтовно знали народну медицину, її рецепти, які забезпечували міцне здоров’я, повноцінне довголіття.

Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від букваря до Часослова, потім до Псалтиря і т. д., який супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Важливи місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватись від ворогів під водою ( за допомогою очеретини ) та інше.Усе це підносило дух учнів, давало наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості.

Як і бувале козацтво, молодь на свята ( за народним календарем ) у процесі ігор змагалась на силу, спритність і продуктивність, винахідливість, точність попадання в ціль тощо. Традиційними були змагання на конях ( скачки, перегони ). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих коней, про що свідчать теплі звертання до своїх чотироногих друзів( «брате мій», «товаришу»); образ козака з конем часто використовуються народною творчістю ( «козак без коня – не козак» тощо).

Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьбі. Підлітки і юнаки брали приклад з дорослих.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору і вишколу молодих людей, так званих молодиків. « Хто хотів стати козаком – мусив наперед служити три роки в старого козака за джура ( слугу ). Джура робив усяку роботу. Носив за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу, коли навчався від того козака володіти зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли».[20].

Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки.

До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували дисципліну, привчали молодших до самообслуговування.

Посібниками для навчання були Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна «Козацька читанка».

Перший розділ «Читанки» містить реєстир «Переяславських статей 1659 року, які були прийняті після виборів гетьманом сина Богдана Хмельницького Юрія. У чотирнадцяти статтях Богдана Хмельницького 1654 року й дев’ятнадцяти інших авторів, що входять до другого розділу, роз’яснюються обов’язки перед державою гетьмана, старшина та козацького війська. Третій розділ має текст