Окремий розділ присвячено питанням моралі. Це уривки з «Великого Зерцала» та книги «Союз всем добродетелям». Книжка завершується низкою снів – проведінь.

В учнівському колективі діяло самоврядувння, що нагадувало козацьке. Учні обирали зі свого складу двох отаманів: одного для старших, другого – для молодших. Якщо ті не виправдовували довір’я, після закінчення навчального року їх переобирали.

Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права і обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство: хлопчики, що браталися, клялися один одному у вірності та дружбі, християнській любові до кінця життя.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва ( декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо ) та фольклорне виховання ( пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів’я, приказки про козаків тощо ). Вони були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

У духовному житті молоді козацькою педагогікою відводилась особлива роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості.

Українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім – дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської педагогіки, поваги до старших, любові до вітчизни, рідної землі.

Другий ступінь козацького виховання можна назвати родинно-шкільним. Пізніше юнаки, які прагнули знань, училися у вітчизняних колегіумах, у відомих університетах Європи, отримували підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і виховані на європейському рівні, часто очолювали національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України та інших слов’янських держав. У січових і козацьких школах, школах джур, а також по закінченні вищих навчальних закладів юнацтво одержувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове виховання, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл.

Учнів співоцької школи набирали на Україні, а дехто зі своєї волі приходив з Польщі. Нерідко заходили туди на гастролі під час «епетицій» вихованці київської Академії. Співаки мали козацькій устрій: у них було двоє отаманів, яких вибирали з учнів, - один старшинував над дорослими, адругий – над малими співаками.

Крім січової та співацької школи, на Запоріжжі були ще монастирська школа при Самарськім Пустинно-Миколаївськім монастирі та церковно-парафіяльні школи майже при всіх церувах запорізького господарства. Впродовж свого історичного життя запорожці мали біля 60 церков.

На чолі малярської школи при Києво-Печерській лаврі, що з’явилася в 1763 році, стояв італійський маляр Веньямін Фредеріче. Як відомо, від найдавніших часів при Лаврі існувала іконописна майстерня, що виготовляла ікони лише для потреб Лаври та на замовлення інших церков. Ця школа проіснувала до часів революції 1917 року.

2.3 Уклад в парафіяльних школах.

Звичайною школою для українського народу залишалася парафіяльна школа, де вчили переважно дяки. Про те, як йшло навчання в у дяків, знаходимо цікаві відомості в спогадах Іллі Тимковського, що вчився в парафіяльній школі в кінці 70 – х років XVIII ст.: « Школа містилася в окремій хаті, де стояли довгі столи. Столи ті були неначе класи на буквар, часослов та псалтир; у двох останніх класах учили й письма. Учнями тут були хлопці, підлітки і дорослі. Писали спочатку розведеною крейдою на вощених та обпалених чорних поліняних дерев’яних дощечках, а ті, які вже навчилися писати, писали чорнилом на папері. З третього класу набирали охочих до ірмолоносного класу – до церковного співу, що відбувався тричі на тиждень- взимку у хаті, а по весні під повіткою. В школі був гамір від крику 30 або 40 голосів, де кожний на весь голос читає, а дехто співає своє. На підмогу собі дяк визначив старших учнів для занять з меншими. Батьки за науку платили дякові по умові за кожний клас натурою і грошима по таксі. Закінчення класу школярем, хто коли доспіє, було святом для цілої школи. Учень приносив до школи великий горщик заправленої молоком каші, а поверху каші – полотняну хустку. Дяк за звичаєм брав хустку собі, кашу з’їдали школярі та йшли на майдан, де здалека розбивали палицями горщик на дрібні череп’я» [20].

У парафіяльних школах також панувала сувора дисципліна. Г. Винський описує в своїх спогадах те, як проходила субота в школі, де він вчився: «Після суботньої вечірні всі школярі збиралися до школи і, не сідаючи за лавки, а на стоячи, вичікували дяка. Як тільки дяк увіходив до класу, його вітали в один голос: «Мир тобі, благий учителю наш», на що він відповідав: «Треба сікти вас», і негайно починав екзекуцію: «Вчися, не пустуй, пам’ятай субітку» - так приказував він під час шпарення різками. Ті учні, що їхні матері частіше надсилали дякові млинці, буханців, паляниць, діставали різками по одягу, а вбогі діти, або у кого матері були скупі, діставали по голій». Отож корінь учення залишався, як і давніше, гірким, про що свідчить жартівливий віршик з тих часів:

«Казав мені бакаляр промовити «Аз, аз!»

А як же я не вимовив, він по пиці раз, раз!

Крикнув він же в друге: «ану кажи «Буки!»

Ой, ще ж бо я не вимовив – попав в його руки.

Крикнув далі в третій раз, щоб висловив «Віде!»

А вже його жвава рука по