Невдовзі після цього влаштовували заручини – перший весільний обряд, що набував законної чинності. Від тепер дівчина і хлопець вважались нареченими і не мали права відмовитись від шлюбу, якщо ж таке траплялось, то винні мали відшкодувати збитки та ще заплатити за образу.

Заручини нагадували весілля: молодий і молода з дружками запрошували гостей і родичів до хати молодої, де відбувалися церемонії поєднання двох родів. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху на неї руку хлопця і перев’язував їх рушником Після цього молода перв’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала рушниками, полотном або сорочками. У Карпатах також було прийнято обсипання молодих пшеницею, білою вовною і подавання меду, який був символом єдності родів матір’ю молодої.

На ознаку того, що дівчина і хлопець заручені, вони обмінювались перстнями і, крім того, наречений мав барвінкову квітку, а наречена – червону стрічку або квітку. В західних районах більш поширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, бо якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

Між заручинами та весіллям відбувалась підготовка до торжества, яка складалась з таких обрядів, як дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини.

Збирати барвінок, який був символом вічного кохання і шлюбу, ішли у супроводі музик із хлібом, вівсом та горілкою. В Галичині було прийнято йти по барвінок усією молодіжною громадою. Виготовленні з барвінку вінки іноді мастили медом, додавали кілька зубців часнику, вплітали кілька китиць вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословіння. У східних та центральних районах України більш поширеним був дівич-вечір. Його влаштовували напередодні весілля окремо молодий і молода як символ прощання з самотнім життям. Дівчата завивали весільне гільце – вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та колосками. Така гілка була символом незайманості, краси та молодості.

Власне весілля починалось із запросин, що включали урочисте вирядження доньки і сина та ритуал запрошення гостей. Запрошувати гостей ходили молоді, сам наречений чи посередники. Запрошували переважно родичів, близьких знайомих та сусідів. Не годилось запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці. Напередодні весілля молодий їхав по молоду. Матір при цьому напинала на нього вивернутий кожух, обсипала зерном та дрібними монетами. Схема поїздки молодого має два варіанти: з оселі нареченого до оселі нареченої і знов додому чи з оселі нареченого до оселі нареченої, далі до церкви, знову до молодої і повернення до оселі молодого. На шляху весілля родичі молодої влаштовували перейму, вимагаючи викупу за молоду. Такі дії повторювалися ще кілька разів: біля воріт нареченої, в сінях, де молоду охороняли дружки, у весільній залі за місце біля нареченої і останній викуп (пропій), відбувався на прикінці весілля.

Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка. На Гуцульщині під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому грала дуже сумна мелодія. Як тільки молодий чув звук скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував шварку, яка тримала металеві прикраси в косах молодої, це спричиняло розпад головного убору гуцульської княгині.

Весілля закінчувалось, як правило, у понеділок перезваними обрядами, призначенням яких було прилучити молоду до сімейного роду чоловіка. Також у понеділок молоду «привчали» до домашньої роботи в хаті, доручали мазати піч, приносити воду або готувати страви.

Останній тип сімейних обрядів та звичаї, пов’язаний тепер із сумними подіями в житті людини.

Похорон – це система ритуальних норм поведінки та обрядових дій, пов’язаних з оповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону та його проводами.

Коли помирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти.

Смерть позначалася на поведінці всіх близьких померлого і навіть усіх односельців. Життя у цей час уповільнювалось й затихало, бо не можна було ні гучно розмовляти, ні виконувати роботи, які викликали шум. Особливо делікатно ставилися до душі померлого. Якщо в хаті літала муха, не можна було її бити, адже вона могла бути душею покійника; заборонялось пити воду в хаті небіжчика, бо її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лавку, мусів подмухати на неї, аби нерозчавити душу покійного.

Важливим вважалося те, як людина померла. Якщо вона вмирала тяжко, це був знак того, що покійник за життя знався з нечистою силою і міг вчинити шкоду живим. Для того, щоб цьому запобігти виконували різні обряди такі, як: просферлювали черінь печі, спалювали заслонку, дзвонили в дзвони. У руки тяжко вмираючого вставляли запалену свічку, освячену на Стрітення чи у Великий четвер, а на очі ставили монети.

Коли ж людина вмирала «нормальною» смертю, насамперед омивали душу. Для цього перед померлим ставили жбан з водою, в якому, за повір’ями, купалася душа, перед тим як відлетіти в інший світ. Такий жбан мав стояти 40 днів