Віддавна так повелося, що весь час, поки небіжчик перебуває в хаті, біля нього чатують родичі чи сусіди, які співали побожні пісні або говорили про померлого. Існували звичаї ігор при померлому чи, як їх ще називали, ігри з мерцем. Такого роду ігри були схожими на звичайні забави, спрямовані на те, щоб розважити людей і родичів померлого.

Особливі звичаї супроводжували винос труни з небіжчиком, оскільки це пов’язувалось з захистом родини померлого. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносили вперед ногами переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горшок (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну посипали житом та ячменем для того, щоб в домі більше ніхто не вмирав.

Після процесу поховання для всіх присутніх влаштовували трапезу, обов’язковою стравою на якій було коливо (канун) – варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначений для духу покійного. Наступного дня на могилу несли сніданок. Цим завершувався похорон.

Наступним етапом були поминки – система звичаїв, пов’язаних з вшануванням пам’яті померлого. Існувало два види поминок – родові і вселенські.

Родові поминки поділяються на три основні дії: заупокійну службу Божу, поминальну трапезу та відвідани могили. Як і на похоронах, на поминках дотримуються традиційних звичаїв залишати на підвіконні склянку горілки з окрайцем хліба та готували ритуальну кутю. Єдина різниця між похоронами та поминками є звичай випікання з тіста на сороковий день після смерті так званих драбинки – символу сходження померлого на небо.

Календарні свята й обряди.

Календарні свята поділяються на зимовий, весняний, літній та осінній цикл.

Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодні Різдва і закінчується Водохрещою. Цей період називається зимовими святами або Дванадцятиденними. Християнський цикл продовжується до свята Обрітення глави Іоанна Хрестителя. Загалом зимовий цикл включає такі свята як: Новий рік; Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове); Маланки або св. Василія Великого; Водохрещу (або Богоявлення); Стрітення та Обрітення.

Вечір на передодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінями, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких – різдвяна кутя та узвар. Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа. Вважалось, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею для того, щоб пам’янути душі померлих.

Починаючи з Свят-вечора і аж до Водохреща колядували та щедрували – співали ритуальні пісні-побажання господарям осель та їхнім домочадцям. Цю обрядову місію виконувала молодіжна громада, якій потрібно було обійти й поздоровити всю родину села. Вважалось, що все, про що співають колядники та щедрувальники, збудеться. Особливо активно співочі ватаги діяли на Маланки. До складу такого молодіжного гурту входили старший ватажок, заспівувач, музики (скрипаль, цимбаліст та гравець на бубоні), іноді ще танцюристи та міхоноша. Нерідко колядники, а часом і щедрувальники, представляли так званий «живий вертеп» - спецефічний фолькльорний театр костюмованих виконавців. Його головними дійовими особами були «Маланка» або «Коза», котрі розігрували інтермедії, що являли собою традиційні обряди. Так, основною ритуальною дією «Кози» був танець, який відображав «умирання» і «воскресіння», символізуючи тим самим циклічність природи.

Свято Коляди колись було цілісною обрядовою системою і присвячувалося насамперед сонцю: воно так і називалося – Святом народження сонця. Християнська церква, що докладала багато зусиль для того, щоб позбутися «поганських» обрядів, до цього дня приурочила святкування Різдва.

Центральною дією Водохреща було освячення води. Після святкового богослужіння йшли до ставка або річки (а іноді й до криниці), де зазделегідь видовбувалася ополонка у вигляді хреста. Священослужитель занурював у неї хрест, після чого вода вважалась освяченою. Люди набирали її в посудини і кропили господарські будівлі, свійських тварин, дерева у садку (гуцули в такому випадку робили з вівсяного снопа перевесла, окропляли їх свяченою водою і перев’язували кожне дерево).

Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов’язувався з найважливішою життєвою справою – закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуальних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу.

Перехідним святом між зимовим і весняним обрядовими циклами вважається Свято жайворонків чи Свято сорока мучеників. Цього дня дівчата збиралися у гурти, йшли у поле, співали пісні, перегукувалися. Нерідко вони брали з собою печених з тіста жайворонків і підкидали їх угору, закликаючи весну.свято жайворонків започаткувало тривале обрядове дійство – веснянки (гаївки, гагілки, ягівки), які продовжувалися аж до Зелених свят (Трійці). З роками вони поступово перетворюються на молодіжні гуляння, а пісенний репертуар – з обрядового на любовний, сімейний і навіть жартівливий.

Розпочинався весняний цикл днем св. Євдокії (Явдохи),котрий з давньослов’янським Новим роком (1 березня). Цей цикл включав значну кількість свят: Збірну неділю, Масляну, Благовіщення, св. Юрія, Великдень, день Симона Зілота.

Збірна неділя, яка відзначається на початку Великого посту розпочинає весняний цикил. У цей день молодь збиралася на вигоні і обирала з-поміж себе березу – найкращу дівчину, котра мала