РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ШКОЛЯРІВ

1.1. Питання правової культури в соціально-педагогічній, філософській літературі

Соціально-економічна ситуація початку XXI ст. в Україні, несприятливе побутове оточення, важке матеріальне становище сімей і погіршення на цьому ґрунті внутрішньосімейних стосунків, недоліки в організації шкільного виховання і закриття позашкільних закладів — усе це призводить до збільшення кількості дітей і підлітків, поведінка яких не відповідає моральним і правовим нормам. Швидко збільшується кількість учнів, які не вчаться і не працюють [25,с.9]. Це призводить до поширення злочинності серед неповнолітніх, випереджає її загальне зростання.

Педагоги не приділяли належної уваги правовому вихованню, показником цього є те, що лише на початку 90-х років ХХ ст. у шкільну програму почали вводити правознавство [46,с.210]. Однак воно не давало глибоких знань про право та закон, а іноді, зважаючи на некомпетентність вчителя, підмінювалися правові понятя. На думку М.Фіцули, здатність людини розуміти норми моралі та законів й відповідним чином поводитися не є вродженою [43,с.160]. Ці властивості виникають під дією особливих (спеціальних) виховних заходів, у комунікації людини з іншими людьми, у процесі їх участі в різних видах діяльності.

Аналіз педагогічних праць з правового виховання засвідчує, що дослідники, визначаючи його сутність, звертаються до таких категорій, як “правова свідомість” та “правова культура” (С.Алексєєв, М.Фіцула, Л.Белозерцева, Н.Вербицький, В.Подзолков).

У довіднику “Юридична термінологія” правове виховання визначено як соціально-правову та педагогічну допомогу особі, передусім молодій, у формуванні правової свідомості та правової культури, вихованні почуття людської гідності, розумінні соціальної цінності права; найгуманніший спосіб профілактики правопорушень, подолання явищ і наслідків правового нігілізму [10, c.20].

За М.Фіцулою правове виховання — це виховна діяльність школи, сім'ї, правоохоронних органів, спрямована на формування правової свідомості та навичок і звичок правомірної поведінки школярів [42, c.320].

Правове виховання, за Н.Волковою ? виховна діяльність школи, сім'ї, правоохоронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей [8, с.117].

Більшість авторів до структури правової свідомості зачисляють правову психологію, яка досліджує емоції, почуття та ставлення людини до тих чи інших правових явищ; правову ідеологію, яка в своїй сукупності (принципи, теорії, ідеї) оцінює правову дійсність; правову поведінку, або втілення правових норм в реальне життя, їхнє застосування в будь-якому суспільному випадку [35,с.201].

О. Скакун визначає правову свідомість як одну з форм суспільної свідомості. Свідомість людини, вважає він, відтворюючи об’єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини, які додають спрямованого характеру її діяльності.

М.Цвік і В.Петришина до правовової свідомості зачисляють ідеї, емоції, теорії, почуття та правові установки, за допомогою яких відображається правова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямів розвитку правової системи з погляду забезпечення гідного існування людини, справедливості у людських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства [14,с.418].

Ефективним чинником правового виховання є групова свідомість, яка визначається стійкістю інтересів колективу. Таке виховання є можливим з групами неповнолітніх правопорушників. Воно набагато ефективніше, ніж індивідуальне, бо в групах відбувається не лише навчання, а й передача позитивного досвіду від одних членів групи іншим. Такий досвід широко описано у творах А.Макаренка, де колектив є основним регулятором та інструментом правового виховання [27,с.67].

М.Фіцула зазначає, що ”з віком у міру розширення кола спілкування, ускладнення діяльності й виконання ролей, сфера свідомості особистості інтенсивно збагачується і розвивається. Правова свідомість школяра, вважає автор, формується на засадах правових знань, уявлень поглядів, переконань, почуттів, які склалися в нашому суспільстві і становлять суспільну свідомість, що має вирішальний вплив на формування правосвідомості особистості, тобто індивідуальної свідомості” [43, с.8].

Однак у педагогіці немає єдиного підходу до визначення правової культури. Більшість дослідників правову культуру розглядають як якісний стан правового життя суспільства, який визначається досягнутим рівнем розвитку правової системи, законності та правопорядку, правової освіти й обізнаності різних верств населення з правом, а також ступенем гарантованості державою основних прав і свобод людини.

До правової культури дослідники (П.Рабінович, М.Цвік, О.Скакун, Л.Копейчиков) відносять знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету прийняття певного нормативного акту, сферу його дії; повагу до особистості, до права, засновану на особистій переконаності в його ефективності як засобу регулювання суспільних відносин; звичку діяти відповідно до приписів правових норм; уміння особистості використовувати у практичній діяльності

правові знання, реалізовувати і захищати свої права і законні інтереси, виконувати юридичні обов’язки; високу правову активність людини у сприянні реалізації правових приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопорушенням [15,с.6].

На сьогоднішній день правова свідомість і правова культура набула нового визначення. Цю проблему досліджували такі ук-раїнські вчені, як В.Бабкін, М.Коцюба, В.Котюк, П.Мартиненко, А.Мащок, Є.Назаренко, П.Рабінович, В.Селіванов, С.Тихонова та ін. В їх працях характеризується нова сутність правової культури, а саме: правова культура не зводиться лише до правосвідомості громадян суспільства. Вона визначається як сукупність досягнень суспільства, його соціаль-них груп та громадян у галузі регулювання суспі-льних відносин, яке забезпечує верховенство пра-ва в суспільному житті, тобто панування у суспі-льному житті правових принципів справедливос-ті і гуманізму, захисту прав і свобод людини, її честі і гідності, реальне забезпечення місця люди-ни як вищої соціальної цінності [31,с.34].

Омелян Вишневський розглядав правову культура як система правових знань, переконань та почуттів, що слугує дієвим регулятивно-корекційним чинником жит-тєдіяльності людини, її поведінки у типових ситуаціях, стосунків з людьми і тими соціальними інститутами, до яких вона належить. Правова культура ? невід'ємна складова системи громадян-ських цінностей, до якої, входять: прагнення