У “Вступі до вчення про право” Кант відокремив вчення про позитивне право від вчення про природне право і стверджував, що вчення про природне право повинне ґрунтуватися лише на апріорних принципах, а позитивне (статуарне) право випливати з волі законодавця [20, с.95]. На його погляд, природне право – це приватне право, яке існує поряд з публічним.

Головна ідея вчення Канта про приватне право полягає у тому, що свобода, яка є найглибшою сутністю людини, повинна мати буття, реалізацію. Першим актом свободи є власність, що базується на волі. На думку Канта, ідея гідності розумної істоти полягає у тому, аби підкорятися лише такому закону, який вона сама собі встановлює. Тому воля розумної істоти має розглядатися як така, що наділена законодавчими функціями. Тут ми бачимо принципову проблему: співвідношення волі державного законодавця і законодавчої волі будь–якої людини як розумної істоти, приватного законодавця. За загальним правовим законом, сформульованим Кантом, кожна людина повинна діяти таким чином, щоб вільний вияв її волі був узгоджений з волею інших людей, сумісною з всезагальним законом свободи [20, с.284].

За Гегелем право є буттям вільної волі, здійсненням свободи. Свобода ж є субстанцією духу. Тому право слід сприймати як дане [9, с.60]. Гегель практично підтвердив висновок Канта про право, говорячи, що в його основі лежить свобода окремої людини і право полягає у тому, щоб кожна людина спілкувалася з іншими як з вільними істотами [9, с.36].

На думку Гегеля, важливо не те, щоб люди постійно мали на меті абстрактні правила і перетворювали своє життя на механічне підведення своїх вчинків під вимоги законів. Важливо, щоб у душах людей жило і діяло “право само в собі” (“логос права”, людська вільна воля) та щоб закони відповідним чином, адекватно відображали зміст цього права. Саме у такий спосіб позитивне право збігатиметься з природним і вільна воля збереже свободу. Люди мають жити правом і в праві, знаючи про його розумну сутність і свою власну розумну природу. Закон має бути для людини тим об’єктом, який лише умовно “приходить ззовні”. Насправді він розкриває внутрішню сутність душі – розумну і вільну волю. Однак для того, щоб усвідомити це, людині необхідно не тільки знати закон, а й мати вільний доступ до своєї внутрішньої природи, яка у всіх людей однакова.

“Право само в собі” дається кожній людині у вигляді розумної й вільної волі. Встановлюючи цей принцип, Гегель обстоює важливість правової інтуїції при застосуванні законів (у процесуальному законодавстві України цей принцип почасти втілений у ряді норм, що встановлюють правила вирішення справ і, скоріш за все, його повне віддзеркалення (у розумінні Гегеля) ми матимемо опісля внесення змін до вказаного законодавства шляхом введення інституту присяжних засідателів. Прим. автора).

“Право само в собі” спонукає людину до того, щоб вона стала особистістю. Правова заповідь проголошує: будь особистістю і поважай особистість інших. Без цього немає ідеї. Людина, якщо вона не особистість і не визнає особистості в інших, не вшановує “правові веління”, вона нездатна бути “правом”.

Марксистська філософія, вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Людина у марксизмі постає як носій соціальної активності, творець духовних (чит.: правових) і матеріальних цінностей та суб’єкт діяльності. Разом з цим людина нерозривно пов’язана з таким соціальним феноменом як відчуження. Згідно з марксизмом відчуження є складним явищем, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (чит.: правової культури) на силу, що панує над людиною, диктує їй свої вимоги, протилежні бажанням людини. Причину відчуження К.Маркс і Ф.Енгельс вбачали в експлуатації людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва, звідси – обстоювання потреби у знищенні цієї власності.

1.2. Правова культура як складова загальної культури

Культура — це загальний спосіб існування людини, її діяльно-сті та об'єктивований результат цієї діяльності. Продуктами куль-тури є уявлення про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін.

Культура — соціальне нормативна, а її норми — історично первинні, основа всіх інших нормативних систем: ре-лігії, моральності, естетики, права. Право, як мораль і релігія, є інститутом культури, визначається її змістом.

Усі юридичні нор-ми є нормами культури, однак не всі норми культури перетворю-ються на юридичні норми. Суспільство добирає культурні нор-ми з настановою на включення їх до права.

До числа відібраних трапляють ті культурні норми, що мають найбільшу значущість для всього суспільства, виконання загальносоціальних завдань держави. Не можуть перетворитися на право ті правила поведін-ки, що не стали нормою культури. Право — частина соціальної культури, яке визначає один з її видів — правову культуру [3,с.51].

Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури — політичної, мо-ральної, естетичної. Це комплексний процес, оскільки всі правові явища оцінюються свідомістю не лише правовою, але й моральною, будь-які порушення законних приписів розглядають як аморальні [11,с.69]. Їх поєднує спіль-ність завдання — створення морально-правового клімату в сус-пільстві, який би гарантував особі реальну свободу поведінки в поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечував її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, тобто поста-вив би людину в центр економічних, соціальних, політичних, культурних процесів [37, с.469].

Правова культура