На виконання Державної програми запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, затвердженої Ука-зом Президента України від 21 лютого 2003 р. №154/2003, та з метою право-вого захисту дітей прийнятий спільний наказ Державного комітету України у справах сім'ї, дітей та молоді, Міністер-ства внутрішніх справ України, Мініс-терства освіти і науки України, Мініс-терства охорони здоров'я України “Про затвердження Порядку розгляду звер-нень та повідомлень з приводу жорсто-кого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення” (від 16 січня 2004 р. №5/34/24/11). У 2004 р. була також затверджена інструкція про по-рядок взаємодії правлінь у справах сім'ї та молоді, центрів соціальних служб для молоді, служб у справах неповнолітніх і органів внутрішніх справ з питань попе-редження насильства в сім'ї.

Комплексні заходи, спрямовані на раннє виявлення сімей, що перебува-ють у кризових ситуаціях, їх реабіліта-цію, збереження родинних стосунків, захист і реалізацію права дитини про-живати в родинному оточенні, перед-бачені наказом Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 5 люто-го 2004 р. №38 “Про затвердження По-рядку соціального супроводу сімей у кризових ситуаціях” [30, с.520].

Одним із основних чинників поліп-шення становища сільських дітей є під-тримка й розвиток інфраструктури со-ціальної сфери на селі. Важливим кро-ком української держави у зазначено-му напрямі слід вважати прийняття Дер-жавної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р. “Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села”. Вона передбачала протягом 2003-2005 рр. відновлення роботи в існуючих та ре-конструйованих приміщеннях 97 шкіл, 310 дошкільних навчальних закладах, добудову та введення в експлуатацію 1249 об'єктів соціально-культурного призначення.

Дієвим механізмом створення спри-ятливих соціальних, економічних та ор-ганізаційних передумов для самовиз-начення сільських дітей і молоді стала загальнодержавна програма підтрим-ки молоді на 2004-2008 рр., затверд-жена Законом України від і 8 листопа-да 2003 р. №1281-ІУ. Вона передба-чає створення умов для доступності якісної освіти, сприяння творчому й ін-телектуальному розвитку особистості, вихованню патріотизму, розвитку ду-ховності, моральності дітей та молоді, організації їхнього змістовного дозвіл-ля тощо [2, с.10].

З метою забезпечення надання со-ціальних послуг різним категоріям насе-лення та унормування відповідної діяль-ності затверджено план розвитку мере-жі центрів соціальних служб для сім'ї, ді-тей та молоді на 2005-2010 рр. (Пос-танова Кабінету Міністрів України №1126 від 27 серпня 2004 р. “Про за-ходи щодо вдосконалення соціальної роботи із сім'ями, дітьми та молоддю”). Згідно із цим планом було передбачено створити у 2005 р. 636, у 2006 р. — 464, у 2007 р. ? 458, у 2008 р. ? 465, у 2009 р. ?430 і в 2010 р,?437 центрів. У квітні 2004 р. на колегію Міністер-ства освіти і науки України було впер-ше винесене питання “Про стан і перспективи розвитку психологічної служби системи освіти”, розглянута і затверд-жена наказом “Стратегія розвитку пси-хологічної служби системи освіти Укра-їни на період до 2008 року”. Одним із вагомих результатів цього засідання був перегляд нормативів практичних психологів та соціальних педагогів. Но-ві нормативи дозволили ввести від 0,5 ставки практичних психологів і соціаль-них педагогів у невеликих (від 100 учнів у сільських школах) загальноосвітніх навчальних закладах, а також дошкіль-них закладах (від 0,5 ставки ? у відпо-відних садочках із двома групами).

У Законі України “Про охорону дитинства” сказано, що всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану або стану здоров’я та народження дітей та їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи. Охорона дитинства, згідно Закону, - це система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав. Відповідно, соціально-правовий захист повинен забезпечити охорону дитинства на належному рівні, а ефективність цієї роботи підвищиться в результаті її технологізації [12, с.140].

Таким чином, прийняття законів, ін-ших нормативно-правових актів, що визначають і регламентують державну політику щодо дитинства, засвідчує ці-леспрямованість у створенні умов для зміцнення та забезпечення прав і сво-бод юних громадян незалежно від міс-ця їхнього проживання. Водночас, нез-важаючи на широке правове поле, все ще існує проблема з удосконалення чинного законодавства щодо захисту дітей. Незважаючи на встановлені нор-мативи, має місце й організаційна проб-лема, проявом якої є неукомплектова-ність служб, покликаних захищати ди-тинство; неузгодженість міжвідомчої взаємодії; дублювання функцій у робо-ті з різними категоріями населення. З огляду на це вирішення згаданих кадро-вих проблем має стати одним із перших кроків з удосконалення державної по-літики щодо дітей.

Конвенція ООН про права дитини.

“Світовою конституцією прав дитини” називають Конвенцію про права дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та Сполучених Штатів Америки.

Конвенція — документ високого міжнародного рівня, який має велику обов’язкову силу для тих держав, які його ратифікували. Необхідність охороняти дитину також була передбачена у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року, міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., в документах спеціалізованих установ ООН , таких як МОП, ЮНЕСКО, ВОЗ.

Норми Конвенції про права дитини діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто