створення культурного середовища, сприяння становленню в дитини основ особистісної культури, залучення до світу національної та світової культур;—

вироблення оптимістичної гіпотези розвитку кожної конкретної дитини;—

опанування дошкільником навичками практичного життя;—

забезпечення гармонійного та особистісного розвитку, формування ціннісного ставлення до природи, культури, людей і до себе.

Отже, загальною метою виховання дітей дошкільного віку е всебічний розвиток дитини, формування базису її особистісної культури. Реалізується вона в єдності складових частин виховання дітей дошкільного віку.

Розділ 2 Дошкільне виховання в системі сучасної освіти

2.1 Тенденції розвитку системи дошкільної освіти

Для сучасного етапу розвитку освіти в Україні, зокрема дошкільної, характерна широка наявність у ньому інноваційних процесів. Інновації – головний напрямок тенденцій розвитку системи дошкільного виховання.

Слово (innovatio) прийшло до нас з англійської мови й означає “нововведення”, “новаторство”. Філософське розуміння змісту інновації полягає у створенні нового, суспільно значущого продукту діяльності людини, який узагальнено характеризується двома ознаками: перетворенням явищ, речей, процесів; новизною, оригінальністю.

У сучасній педагогіці терміни “інновація”, “інноваційний” означають певне нововведення, що стосується того чи того аспекту освітньо-виховного процесу. Кінцевим результатом (прямим продуктом) творчого пошуку можуть бути нові технології, оригінальні виховні ідеї, форми та методи виховання, нестандартні підходи в управлінні. При цьому нове у педагогіці – то не лише авторські ідеї, підходи, технологічні методи, які досі не використовувались, а й комплекс елементів або окремі елементи педагогічного процесу з прогресивними засадами, що дає змогу ефективно забезпечувати розвиток і саморозвиток особистості. Свідченням цього є, зокрема, активне звертання сучасних педагогів до педагогічної спадщини минулого – вітчизняної та зарубіжної.

До педагогічних інновацій можна віднести набутки окремих педагогів, творчих груп, які являють собою цілісну систему роботи з певного напрямку, здебільшого недостатньо висвітленого у науково-методичній літературі. Ці системи ґрунтуються на ідеях відомих педагогів і на власному досвіді та інтуїції. Заслуга їхніх авторів у тому, що вони по крихтах збирають, систематизують, узагальнюють потрібний матеріал, вкладають у нього свої знахідки, своє розуміння проблеми, і це дає підставу говорити про новизну, оригінальність, а разом і про реальність підходів до здійснення поставлених завдань.

Поява інноваційних процесів зумовлюється рядом суперечностей, які мають різне джерело, предметне походження і різну складність. Головна суперечність розвитку системи освіти – невідповідність старих методів навчання, виховання та розвитку дітей новим умовам життя; друга – суперечність між масою нових відомостей і рамками навчально-виховного процесу; третя – суперечність старого і нового (мається на увазі становлення альтернативної освіти, нових типів навчальних закладів). Потреба вихователя в оновленні психолого-педагогічних знань, інтерес до передового педагогічного досвіду, з одного боку, й усталені стандарти змісту, форм і методів освітньо-виховного процесу, з іншого, викликаючи суперечність між можливостями особистості й реальною дійсністю, також живлять педагогічні інновації.

Зважаючи на означені суперечності і тенденції, дослідники цього явища сформулювали такі закони перебігу інноваційних процесів.

Закон незворотної стабілізації педагогічного середовища.

Сутність його полягає у тому, що кожне новаторство зумовлює незворотні зміни у педагогічному середовищі. Існуюча цілісна система починає руйнуватися, і мине певний час, доки елементи нового не витворять нову систему або не асимілюються.

Закон обов’язкової реалізації інноваційного процесу.

Будь-яка інновація, що містить у собі педагогічне відкриття, раніше або пізніше, стихійно або свідомо має реалізуватися. Зважмо на досвід відомих педагогів – давніх і сучасних.

Закон стереотипізації педагогічних інновацій.

Усе новаторське поступово перетворюється у звичайні поняття і дії, а отже, приречене стати стереотипом. Цей закон яскраво проглядає на становленні дошкільних закладів “нового типу”, які нині посіли своє місце в системі дошкільної освіти, а сам термін уже відійшов у минуле.

Сполучення визнання самоцінності дошкільного дитинства і розуміння його як першого етапу становлення особистості вимагає перегляду задач педагогічної роботи з дітьми.

У дошкільному дитинстві дитина здобуває основи особистісної культури, її базис, що відповідає загальнолюдським духовним цінностям.

До складу базису особистісної культури включається орієнтування дитини в природі, предметах, створених руками людини, явищах громадського життя, нарешті, явищах власного життя і діяльності, у собі самому.

Базис особистісної культури - власне людський початок у людині, осередок загальнолюдських цінностей (краса, добро, істина й ін.) і засобів життєдіяльності (представлення про дійсність, способи активного впливу на світ, прояви емоційно-оцінного відношення до що відбувається).

Становлення базису особистісної культури означає, що дитина прилучається саме до загальних, неминущих людських цінностей, а не до того, що може представлятися коштовним деякому колу людей у деякому регіоні й у деякі моменти часу. Прилучається до універсального (загальним) засобам життєдіяльності людей. При цьому процеси навчання і виховання в дошкільному віці можуть бути розділені тільки умовно.

Передача цінностей і засобів активного відношення до світу може бути здійснена тільки при обліку віку дітей.

Якщо при учбово-дисциплінарному підході виховання зводиться до виправлення чи попередженню можливих відхилень від правила за допомогою "уявлень", то особистісно орієнтована модель взаємодії дорослого з дитиною виходить з кардинально іншого трактування процесів виховання: виховувати - значить прилучати дитини до світу людських цінностей.

До кінця дошкільного віку можуть і повинні бути сформовані ціннісні основи відносини до дійсності.

Відношення до природи. Тут дитина здобуває початковий досвід прилучення до широкого кола загальнолюдських цінностей. Серед них пізнавальні цінності: дитина починає почувати себе першовідкривачем, випробує радість експериментування з об'єктами неживої природи, відкриває нове в знайомому і знайоме в новому; вичленює найпростіші закономірності, усвідомлює їхній непорушний характер,

Цінності перетворення: виникає прагнення дбайливо відноситися до природного середовища, зберігати і множити, у міру своїх сил, багатство природи.

Цінності переживання: дитини надить таємничість, загадковість явищ природи, він переймається її красою, близькістю до усього