Отже (за А.К.Гришаковим), адаптація - це процес активного пристосування і вольової реалізації засвоєних норм і цінностей в умовах конкретної ситуації. За відсутності волі й усвідомлення ми спостерігаємо не адаптацію, а зовнішнє пристосування, яке призводить до конформної поведінки. Індивід в такому разі створює видимість прийняття норм і цінностей, насправді ж він тільки поступається перед груповим тиском.

Адаптація носить колективний характер (конкретні умови даного вузу), це безперервний процес, який не припиняється ні на день, також цей процес відбувається з коливаннями, навіть впродовж одного дня відбуваються перемикання в найрізноманітніші сфери ( діяльність, спілкування, самосвідомість).

Важливий вклад у розробку широкого поняття адаптативності вніс Ж.Піаже. Згідно з його концепцією, адаптація і в біології, і в психології розглядається як єдність протилежно спрямованих процесів акомодації й асиміляції. Якщо ж перший термін застосувати в широкому значенні, то потрібно говорити "адаптація до середовища", що забезпечує модифікацію, функціонування організму чи дій суб'єкту у відповідності з властивостями середовища. Другий же процес змінює ті чи інші компоненти цього середовища, переробляючи їх відповідно зі структурою організму або включаючи у схему поведінки суб'єкта. Процеси тісно пов'язані між собою, опосередковуючи один одного що не включає в кожному конкретному випадку ведучої ролі якого-небудь із них.

Розгляд адаптації в єдності цих протилежних напрямків є важливою умовою використання даного поняття як категорії, що відіграє значну роль у поясненні всякого активного функціонування. При цьому, поряд із загальними закономірностями адаптації, що проявляються на біологічному, психологічному, соціальному рівнях. Необхідно враховувати ті особливі форми, яких набула вона в різних типах людської діяльності. При переході в процесі філогенезу до більш досконалих форм адаптації зменшується залежність організму від часових форм існування і вік "все більш оволодіває життєвими засобами навколишнього середовища (Шмальгаузен Н.Н. Избр.труды. Закономерности эволюционного процесса. - М.,1983).

1.2. Структура адаптивних процесів

Розглядаючи питання адаптації в психології, слід відзначити два моменти.

Перший - це взаємозумовленість двох вказаних напрямків опосередкування ними один одного. Наприклад, процес сприйняття організовується перцептивними схемами, що сформувалися раніше, у функціонуванні яких знаходять вираження асимілятивна активність суб'єкта. Разом з тим за своїм основним змістом цей процес є акомодаційним: перцептивна схема доповнюється (а в разі необхідності й перебудовується) в такому напрямку, що забезпечує адекватне відображення об'єкта, який сприймається, тобто відбувається своєрідне пристосування до нього.

Другий момент - це залежність характеру адаптивних процесів від стадії онтогенезу. На ранніх етапах психічні особливості якості виникають через пристосування дитини до вимог оточуючого середовища. Але, виникаючи в такий спосіб, вони потім набувають самостійного значення в порядку зворотного впливу і визначають подальший розвиток. Таким чином, формується свідома регуляція поведінки - осмислення мети все більшою мірою контролюється і спрямовується на акомодаційну та асимілятивну активність суб'єкта, що розвивається.

Необіхевіорістське визначення адаптації обґрунтовується в основному в роботах І.Айзенка та його послідовників. Вони визначають адаптацію двояко:

а) як стан, в якому потреби індивіда, з одного боку, і вимоги середовища - з іншого, повністю задоволені. Це стан гармонії між індивідом і природою або соціальним середовищем.

б) процес, у результаті якого цей гармонійний стан досягається.

Інтеракціоністське визначення адаптації розвиває в основному Л.Філіпс: адаптованість виражається двома типами відповіді на вплив середовища:

а) прийняття та ефективна відповідь на її соціальні очікування, з якими зустрічається кожен згідно зі своїм віком і статтю(наприклад, відвідування школи і оволодіння навчальними предметами). Таку адаптованість Філіпс вважає вираженням конформісті до тих вимог (форм), які суспільство пред'являє до поведінки особистості.

б)У більш специфічному понятті адаптація не зводиться просто до уникнення соціальних норм; вона означає гнучкість та ефективність при зустрічі з новими і потенціальне небезпечними умовами, а також здатність надавати подіям бажане для себе спрямування. Така адаптованість може спостерігатися в усякій діяльності. Адаптивна поведінка характеризується прийняттям рішення, правом ініціативи і точним визначенням свого майбутнього. Це розуміння соціально-психологічної адаптації особистості породжує значний інтерес, оскільки в ньому зміст, ідея активності особистості. Особистість, яка здійснює переважно цю форму адаптації, не відходить від проблемних ситуацій, а використовує ці ситуації для здійснення, реалізації своїх цілей. Такі люди самі планують, здійснюють своє майбутнє.

Психоаналітичний підхід (Гартман, Фрейд) - не всяка адаптація до середовища не всякий процес научіння і дозрівання є конфліктним. Добре адаптована людина - це така людина, в якій продуктивність, здатність насолоджуватись життям і психічна рівновага не порушені. У процесі адаптації змінюється не тільки особистість, а й середовище, в результаті чого між ними встановлюється відношення адаптивності. В межах цього підходу виділяються два різновиди адаптації:

1) алопластична, що забезпечується тими змінами у зовнішньому світі, які людина здійснює для приведення його у відповідність зі своїми потребами.

2) аутопластична, що забезпечується змінами особистості (її структури, умінь, навичок), з допомогою яких вона пристосовується до середовища.

Гартманн додає ще один різновид: пошук індивідуумом такого середовища, яка сприятлива для функціонування організму. Людина не тільки бере участь у житті суспільства, а й активно створює ті умови, до яких повинна адаптуватися. Усе більшою мірою людина створює своє середовище сама.

Слід