Розділ І. Провідні чинники формування педагогічної позиції М.Базника.

Суспільно-політичні та соціально-культурні передумови становлення світогляду М.Базника.

М.Базник належить до когорти українських просвітних діячів, світогляд яких формувався під впливом суспільно-політичних та соціально-культурних умов життя західноукраїнського суспільства кінця ХІХст. – початку ХХст.. Тому буде доцільним подати огляд основних тенденцій, які характеризували політичне та культурне життя галицьких українців у цей період. Відтворення історичної картини того часу допоможе краще зрозуміти атмосферу, в якій відбувалося становлення М.Базника як особистості.

Кінець ХІХ ст.. – початок ХХ ст.. в історії суспільно-політичного розвитку Галичини ознаменований третім, політичним етапом національного відродження в Західній Україні. Він характерний тим, що до провінційних сеймів Австрії, заведених в 1861 р. вибиралися українські депутати. Піднесення українського національного руху в Австро-Угорщині зумовлювалося рядом чинників, насамперед конституційним устроєм Австрії, що надавали українцям значну свободу слова та дій. Українці були представлені у віденському парламенті, гуртувались у політичні об’єднання, які висували “українське питання”. Протягом політичного етапу відбувалася політизація західних українців, що знайшло свій прояв і у ставленні до проблем державності.

Вказуючи на небачене піднесення політичної та культурної активності в західноукраїнському суспільстві та його організаційне і національне зростання з початком ХХ ст.. (поштовхом до того були австрійські конституційні реформи ХІХ ст..), український історик О. Субтельний справедливо назвав східну Галичину “оплотом українства” [ ].

Історики стверджують, що вирішальний вплив на суспільство у кінці ХІХ ст.. – на початку ХХ ст. мала концепція нації, яка зародилася у Західній Європі. Виникнення і поступове поширення ідеї національної свідомості, що базувалася на етнічній тотожності стало однією із головних тем нової історії.

Цей період – епоха діяльності інтелігенції. Аналізуючи розвиток суспільно-політичного поступу у громадянстві й народі, М. Грушевський справедливо відзначив, що серед українців сформувався новий тип інтелігенції – національні провідники, які стали рушієм посилення національно-визвольного руху на західно - українських землях [ ]. На основі аналізу діяльності української прогресивної верхівки історик
І. Крип’якевич висловив думку, що українська інтелігенція доходила до національної свідомості ступенево, досліджуючи народне життя і шукаючи в ньому основних прикмет української народності. Спершу за головне паче своєї діяльності, вона вважала письменство і науку, що найяскравіше могли виявити самобутність української культури. Але пізніше провідники українського національного відродження перейшли до усвідомлювання народу і відкрили в ньому великі революційні сили, що скупчувалися навколо економічних і соціальних питань. Опираючи на народ і організовуючи його, інтелігенція почала діяти активніше, вказала українській нації шлях політичної боротьби і європейської освіти. Ідеал самостійної України зайняв перше місце в національній ідеології [ ].

Наприкінці ХІХ ст.. у Галичині набув розмаху український національний рух проти ополячення українців, проти фальсифікації історії рідного народу, зросла активність у боротьбі за національну ідею, освіту, науку, культуру. Особливе місце у цьому процесі посідає рух за створення української школи як основи розвитку української нації, а також і її державності.

Таким чином, усвідомлення потреби власної незалежної держави та прагнення створити її – головне досягнення українського народу в кінці ХІХ ст. на початку ХХ ст..

Кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. характерний значними зрушеннями у політичній історії Галичини. У 1890 р. у галицькому сеймі була проголошена угода, яка отримала назву “нової ери” і мала почати нову добу польсько-українських відносин у Галичині. Домовленість між галичанами і австрійським урядом обіцяла сприяти розвиткові освіти і культури українців.

Проте “нова ера” мало що змінила в українсько-польських відносинах, адже значна частина домагань українців не були задоволені австрійською владою. Результатом опозиційного руху галицьких українців проти австрійського уряду було створення у 1899 р. Національно-Демократичної партії. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини: В. Будзиновський, М.Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесницький, Ю. Романчик, І.Франко.

Наприкінці ХІХ ст.. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського “Ykraina irredenta” (“Україна уярмлена”) вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій [ ].

Політична програма партії передбачала здобуття українцями культурної, економічної та політичної самостійності та злиття з часом в одноцільний національний організм ; основна її думка - право українського народу на свій вільний розвиток.

Виразно самостійницьку позицію зайняла й Українська радикальна партія. У 1910 р.. Друкований орган УРП “Громадський Голос” заявляв :” ми хочемо, щоб український народ здобув якнайскоріше самостійність, або мав свою власну державу” [ ].

Програмні вимоги партії з питань державності загалом буквально відображали стан тогочасного етапу національно-визвольних змагань передової української інтелігенції, яка надавала пріоритетного значення власній державі для національного визволення і розвитку, обґрунтовувала право українського народу на її створення, визнавала необхідність активної діяльності українців у цьому напрямі.

Слід відмітити, що якщо в 90-х роках ХІХ ст.. ідея національної держави знаходила своє місце у вимогах окремих лідерів і партійних програмах, то на початку ХХ ст.. вона більш глибоко проникла в українство. Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької преси (“Діло”, “Громадський Голос”, “Воля”).

Аналізуючи процес становлення і розвитку української науки і культури, І.Крип’якевич дійшов висновку, що на початку ХХ ст.. особливістю української культури стала демократизація знання, значний розвиток шкільництва і грамотності серед населення, тобто надбання вищої культури не залишались у верхніх шарах громадянства , а