Важливим свідченням українського національного відродження у Галичині був швидкий розквіт преси. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині. Унікальними газетами й часописами того часу вчені називають “Діло”, “Батьківщина”, “Республіка,” “Громадський Голос”, “Письмо з Просвіти”. А виданий з 1898 р. у Львові “Літературно-науковий вісник” став всеукраїнським літературним органом, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили з усієї України. Характерно й те, що значно зросла кількість українських педагогічних періодичних видань (“Учительське слово”, “Шлях навчання і виховання”, “Життя і знання”, “Добробут”). Зазначимо, що М. Базник був активним дописувачем названих самописів.

У боротьбу за національну освіту, науку і школу вступають такі громадські організації українського національного відродження як “Просвіта”, “Руське Товариство Педагогічне”, “Учительська громада”.

У статуті товариства “Просвіта”, затвердженому у 1913 р. сказано, що метою товариства є просвіта і піднесення культури, добробуту українського народу у всіх його верствах і напрямах життя.

Українські діячі поставили собі інше завдання – створити на базі “Просвіти” суцільну мережу економічно-просвітних організацій та отримати для них допомогу з державного бюджету. Внаслідок активної діяльності “Просвіта” стала справжнім центром українського життя.

Присвятивши себе справі піднесення культурного і освітнього рівня селянства, це товариство за допомогою сільських учителів і священників поступово поширило по всій Східній Україні мережу бібліотек і читалень “нечувано зворушило народні маси, розбудило в них бажання знання, освіти, інстинкти організації і солідарності” [ ]. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідомості народу.

Значними є заслуги Товариства “Просвіти” на ґрунті шкільного книговидання. Серед видань ”Просвіти” були і перші підручники українською мовою для гімназій і народних шкіл, видання яких має велике значення в історії українського культурного розвитку.

Важливим напрямом домагань галичан наприкінці ХІХ ст.. – на початку ХХ ст.. була боротьба за рівноправність української мови в державних та урядових інституціях, а також за поширення українського шкільництва. Отже складовою частиною національного руху була і боротьба українців проти утисків у галузі освіти.

Ідея національного відродження українців стають провідними при головних напрямів створення української школи, яка повинна була відповідати не лише зростаючим потребам практичного життя, а й національним інтересам народу.

Вивчення історико-педагогічної літератури дає можливість визначити головні риси, характерні для українського шкільництва Галичини наприкінці ХІХ ст.. – початку ХХ ст..:

продовження полонізації, значна перевага польської мови в освіті;

зростання кількості польських шкіл, гальмування створення українських вищекласових шкіл;

обмежений доступ українців до освіти;

впровадження двомовності у школах Галичини;

організація українських приватних середніх шкіл як альтернативних до державних;

в освіті й вихованні акцент на громадському вихованні учнів.

За свідченням історичних матеріалів, до початку Першої світової війни у Галичині налічувалося близько 3 тис. українських народних шкіл, 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл [ ].

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку ніж українські. Інвестиції, звичайно направлялися у польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду й по суті, за кожне українське слово [ ;с.279].

Значним поштовхом до розвитку української національної науки, освіти і культури став Перший Національний Український З’їзд, який відбувся весною 1917 р. у місті Києві і “точно показав життєвість і велику витривалість того народу, котрий, не зважаючи на всі несприятливі до того обставини, мав в собі силу швидко організовуватися, поєднатися в своїх думках, погодитися і прилюдно виступити з сміливим домаганням з реалізування права своєму розвиткові” [ ;с.51].

Слід відмітити, що українці Галичини й Наддніпрянщини підтримувала тісні зв’язки та активно співпрацювали у галузі політики, культури і освіти. Найактивнішим способом співробітництва стали публікації української інтелігенції Наддніпрянщини в галицьких періодичних виданнях.

Основною темою для дискусії на сторінках періодичних видань стала проблема необхідності української національної школи з виробленою науковою основою.

Прихильником національної системи освіти був М. Базник. У нього є чимало статей, в яких переважала ідея створення української національної школи.

Таким чином, головним досягненням галицьких українців наприкінці ХІХ ст.. – на початку ХХ ст. було висунення ідеалу власної української соборної держави, складовою частиною національного руху була боротьба українського населення проти утисків у галузі освіти, зокрема змагання за рівноправність української мови в державних урядових установах, за поширення українського шкільництва, прагнучи протидіяти чужоземним впливам в освіті і вихованні, українська інтелігенція організувала опозицію , об’єднавшись у культурно - освітні та педагогічні товариства .

Отже, політична ситуація, розвиток суспільної думки, просвітнього руху української інтелігенції створили передумови для підвищення рівня освіченості, культури і національної свідомості народу та зростання яскравих особистостей серед нього.

У когорті українських освітніх діячів, світогляд яких формувався під впливом суспільно-політичних та соціальних передумов життя української суспільності початку ХХ століття був М.Базник.

1.2.Життєвий шлях М. Базника як відображення боротьби галицької української інтелігенції за національну культуру.

У нинішніх умовах різних підходів до розуміння ”національного” важливо реконструювати розвиток історії педагогіки