в Україні, розглянути, проникнути в глибинні пласти виховних і освітніх феноменів віддаленого і близького минулого. Найбільш повно і репрезактивно це можна побачити в контексті розвитку національної педагогічної думки – широкого поняття духовної культурної сфери. За визначенням О.Сухомлинської “педагогічна думка завжди персоніфікована - на ній лежить відбиток особистості її носія з його смаками, поглядами, віруваннями та уподобаннями” [ ]. Моделлю розгляду педагогічної думки частково виступає творча біографія педагога. В Україні педагогічна біографія завжди була провідним напрямом досліджень науковців, які обирали предметом свого вивчення педагогічну думку.
Педагогічна персоналія сьогодні – це один з найпоширеніших напрямів історико-педагогічних досліджень. Кожен педагог, кожна особистість народжує і випробує свої ідеї в певному історичному контексті , куди входять і соціум, і політика, і стан освіти, й діти, й сам педагог.
Як свідчить півторавіковий розвиток історико-педагогічного процесу, постать педагога залишається в центрі наукового пошуку.
Щодо масової появи історико-педагогічних праць, виконаних на матеріалах життєдіяльності педагогічних персоналій, особливо тих, які тривалий час замовчувалися або були забуті, то це явище є логічною складовою загально історичного процесу осмислення минулого і виділення біографічних досліджень в окрему галузь історичного значення, що спостерігається в українській історичній науці. Про це свідчить виокремлена біографістика як спеціальної історичної дисципліни, створення наприкінці 90- років в Україні Інституту біографічних досліджень [ ; с.15-16].
Вчені зазначають, що в сучасних умовах начальною є потреба творити об’єктивну історію України, зокрема в портретах її творців. Актуалізується проблема побудови реальної картини історико-педагогічного процесу, що відбувався на українських землях у період залежного існування нашого народу. Провідним стає завдання повернути імена культурно - освітніх діячів, які зробили внесок у створення й розвиток національної школи і педагогіки, але чия діяльність через великодержавницькі заборони й гоніння не дістала належного висвітлення і не була ґрунтовно вивчена.
Слід зауважити, що ця пошуково-аналітична робота сприяє нагромадженню й систематизації такого фактологічного матеріалу, який згодом дасть змогу вийти на узагальнюючи висновки й теоретично осмислення розвитку освітньо – культурного процесу в Україні.
Навіть в сучасних умовах гігантських масивів інформації минуле залишає нащадкам багато таємниць, чимало незрозумілого, що відходить в тінь історії
[ ; с.16].
Для розробки актуальної проблеми української історичної самоідентифікації важливим є відновлення замаскованих сторінок нашої історії, відродження навмисне забутих постатей.
Біографія як джерело і метод дослідження історії і педагогіки сприяє висвітленню специфіки того чи іншого історичного періоду, різних шляхів розвитку наукової думки. Біографічний підхід в історії педагогіки, за словами О. Сухомлинської , - “це такий спосіб опрацювання, аналізу джерел, за якого біографія, особистість педагога виступає, з одного боку, визначальним фактором його творчості, а з іншого - віддзеркалює епоху або є її творцем”
[ ; с.14].
Нині дослідники з далекого і близького зарубіжжя об’єднуються в усвідомленні того, що “історія повинна писатися на основі узагальнення ??? поглядів та оцінок” [,с.85].
В “Енциклопедії Українознавства” йому присвячено такі рядки: “Михайло Базник - педагогічний діяч у Галичині 20-30-х рр., автор низки розвідок і статей з педології, педагогіки, психології та методики навчання” [ ; с.82]. Життя Михайла Яковича Базника - це шлях більшості непересічних особистостей, педагогів початку ХХ ст. Його можна назвати гілкою з вічно - зеленого дерева народу, роду споконвіків селянського. З’явився на світ галицький просвітянин 3 червня 1889 р. в с. Целієві Гусятинського району Тернопільської області, в родині рільників – хліборобів. Мати – Анна Базник (дівоче прізвище Без коровайна), батько – Яків Базник, сестри – Олена і Марія.
Згідно з “Контрактом поділу і даровизни” (Заповітом) М. Базник отримав від батька “півтора морга поля на ниві Гудка в Целієві, в границях від полудня Тимко Брелюс, від Півночі Дмитро Брелюс, від сходу і заходу - суголовки “ [ ; с.7].
Навчання в Тернопільській гімназії, а впродовж 1908 – 1912 рр. - в українській учительській семінарії м. Заліщики, директором якої був письменник , учений, педагог Осип Маковій, із котрої вийшло багато вчителів народної школи. Тут М. Базник вивчав педагогіку, географію, українську та іноземні мови, музику, математику, природознавство, фізику та інші науки
[ ; с.19].
Документ про закінчення семінарії виданий М. Базнику 2 жовтня 1912 р.. Освітянські дороги молодого випускника пролягли через школи в
с. Ворвулинці (1912-1913), а згодом і в Лисівцях Заліщицького повіту (1913-1914). Він добровільно взяв на себе важкий хрест народного апостола – вчителя.
Перша світова війна перервала роботу на освітянській ниві. М. Базника мобілізували до австрійської армії, а після проголошення ЗУНР був хорунжим Української Галицької Армії.”Двигнувся народ. Кинувся в бій, великими тисячами клав свої голови, щоб не вмерти в неволі” – згадував про цей час М. Базника.
Михайло Якович Базника був командиром сотні скорострілів, що входили до ІІ корпусу Української Галицької Армії, у серпні 1919 р. брав участь у боротьбі з більшовиками за звільнення м. Житомира. ”Із заняттям Житомира і Зв’ягіля українські війська відвоювали значні й багаті обшари своєї землі від ворога – окупанта. Закріпили за собою посідання залізниці Бердичів – Шепетівка. Здобули частину залізниць Бердичів – Коростень і Шепетівка - Коростень ” [1,с.21].
Зазнав злигоднів і морального приниження у таборі інтернованих частин Української Галицької Армії в Тухолі (1920р. Польща). Лист старости м. Слупуа від 10 червня 1926 р. виданий на підставі документів Міністерства внутрішніх справ