Реферат

на тему:

«Перший український педагогічний конгрес: сутність»

План

Вступ........................................................................................................3

Перший український педагогічний конгрес про роль національних і загальнолюдських цінностей у формуванні особистості.....................................................................................5

Питання гуманістичного виховання молоді у матеріалах конгресу........................................................................................10

Аналіз змісту навчально-виховної діяльності конгресу..........13

Висновок...............................................................................................16

Список використаних джерел..........................................................17

Вступ

Виходячи з того, що українська державність – це найвищий імператив у національному вихованні, при вивченні історії вимагалося у минулому і давно пережитому України шукати представників української державності, показувати молоді, як вони – хто працею, хто чином хто терпінням – служили національній ідеї й на їх прикладі виховувати готовність до розбудови власної держави [8; с. 229].

Ідеї дальшого розвитку теорії і практики національного виховання як «творення і безупинне вдосконалення нації» [3; с. 193], пошуки шляхів та засобів гуманних взаємовідносин, утвердження духовності та національної самосвідомості молоді у найбільш концентрованому вигляді знайшли своє відображення у матеріалах Першого українського педагогічного конгресу, який відбувся 2-3 листопада 1935р. у Львові. Не можна не назвати це явище знаменним. Звернення до документів Конгресу теж не випадкове. На жаль, через ідеологічні перепони ми ознайомилися з ними надто пізно. Адже у наукових рефератах професора С. Балея («Психологія характеру»), професора Я. Яреми («Українська психіка в її історико-культурних виявах і наша програма виховання»), доктор В. Метельського («Спроба характеристики української дитини»), доктора В. Пачовського («Українознавство у вихованні молоді»), а також у матеріалах дискусій надзвичайно чітко викристалізовуються ті проблеми гуманного виховання молоді, які турбують і сьогодні. Досліджениця Н. Яськів слушно зауважила, що на Конгресі «було виготовлено низку положень, ідей, висновків, важливих як для поточного моменту, так і таких, що не втратили своєї актуальності і в наш час» [10; с. 83].

До проведення Конгресу українська громадськість готувалася ще в довоєнний період, але події 1914 року на дозволили його провести. Резолюції й постанови конгресу 1935 року помістив часопис «Діло», зазначивши, що в матеріалах конгресу міститься надзвичайно багато цікавого, повчального й цінного матеріалу з питань виховання, які на той час не були достатньо повно розроблені. Редакція «Діла» зауважила, що в рефератах виступаючих та дискусіях розроблено надзвичайно важливі практичні положення, що служитимуть справі відродження й виховання нових поколінь [2; с. 2]. У 1931 році накладом товариства «Рідна школа» було видано окремою книгою матеріали Першого українського педагогічного конгресу [6], які прислужилися справі виховання української молоді й не втратили актуальності і понині.

1. Перший український педагогічний конгрес про роль національних і загальнолюдських цінностей у формуванні особистості

Виховання людини ґрунтується на визначенні певної системи вартостей, що втілює в собі загальні ідеали, прагнення суспільства. Сучасна педагогічна література наголошує на певній гіпотетичності системи вартостей.

«Український педагогічний словник» визначає ціннісні орієнтації як вибіркову, відносно стійку систему спрямованості інтересів і потреб особистості, зорієнтовану на певний аспект соціальних цінностей. Оскільки ціннісні орієнтації формуються в процесі соціального розвитку індивіда, його участі в трудовому житті, то виховання людини можна розглядати як керування становленням або зміною її ціннісних орієнтацій [1; с. 356].

Одним із прикладів усвідомлення передовою громадськістю важливого значення поєднання національних та загальнолюдських вартостей у вихованні сильної особистості став Перший український педагогічний конгрес.

Лейтмотивом усіх виступів на конгресі стало твердження про те, що для повноцінного й ефективного впливу на молодь виховання повинно мати національний характер. Основним девізом роботи конгресу став заклик до оборони українського молоді від денаціоналізації в школі та порятунок української інтелігенції від загибелі. Наголошено на необхідності виховання активного українського громадянина в умовах сучасності й прищеплення державницької ідеї [6; с. 15].

Про потребу прищеплення молоді ідеалів добра, гідності, благородства, української національної ідеї йшлося у виступах Л. Яреми, В. Пачовського, Я. Кузьміва, О. Ю. Дзеровича та інших.

Характеризуючи українську духовність, Я. Ярема робить висновок, що вона в своїй основі виявляє низку прикмет однобічно-інтроверсійного типу. Так, в основі уваги українця – внутрішній світ. Йому притаманний культ духовності, прагнення до ідеалу добра й краси, підхід до явищ з погляду моральної вартості, недооцінка на зовнішньої культури й переоцінювання сили почуття, перевага емоційності над інтелектом і волею, почуттєвий пафос у висловленні думок. Інтенсивне внутрішнє життя викликає потребу експресії – пісні, музики. Я. Ярема у виступі «Українська духовність в її культурно-історичних виявах» зауважив, що найвищі досягнення українців стосуються переважно сфери духовної культури – релігії, філософії, поезії, пісні, мистецтва. Масу характеризують: релігійність, моралізм, високий загальний рівень внутрішньої культури, естетизм, погляд на зовнішні цінності світу під кутом вічності, нахил до хліборобського життя, більший інтерес до гуманістичного, особистого світу, ніж до світу речей. Головною вихователькою Я. Ярема вважав українську історію [6; с. 85, 88].

Логічне продовження цієї думки знаходило у виступі В. Пачовського «Українознавство у вихованні молоді», який вважав, що впродовж багатьох віків української історії було витворено багатий духовний доробок – національну культуру, отже, ми є «повновартним» народом. Український народ має всі можливості для національного виховання молоді, має свою культуру, релігію, мистецтво і філософію. «І ми, українці, вважаємо хребетним стрижнем школи, - говорив В. Пачовський, - пройняті національний духом науки українознавства, в якого склад входить мова, література, історія, пластичне мистецтво, музика українського народу та географія земель заселених українцями… Коли школа із українською мовою навчання не має такого хребетного стовпа, то вона виховує безхребетну інтелігенцію, яка в хвилі бурі і натиску готова до зміновіховства, як безхребетна, здібна до ренегатства не тільки свого народу, але і держави» [5;